Духовне читання

Категорії розділу

Духовне навчання і виховання [21]Діяільність служителів і парафіян церкви [3]

Форма входу

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Наша візитка

Код візитки

НАШЕ ОПИТУВАННЯ

Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 91

Прогноз погоди

Публікації

Головна » Статті » Діяільність служителів і парафіян церкви

Усі ми нащадки сонця…

У кожного з нас є своя мала батьківщина – місце, де ти ступив перші кроки, де жили твої предки.

Село Біличі… Для когось ця назва нічого не говорить, а для мене це місце, де, здається, і повітря наповнює тебе життєдайною силою. Село Біличі Іваничівського району знаходиться за 8 км. від районного центру Іваничі та за 12 км. від Нововолинська. Перші згадки про поселення на території та місцях сучасного Іваничівського району знаходимо у Пельщинина «Древні поселення Західної Волині в ІІІ тис. до н.е.», а також у І. К. Свенишкова «Підсумки дослідження культур бронзової доби Прикарпаття та Західного Поділля» Вони пишуть, що в епоху міді-бронзи територію Волині заселяли землеробські племена, схожі з поселеннями Середнього Подунав’я.

Моя мама, Ральська Руслана Олексіївна, корінна біличанка. Її батьки, Микитюк Олексій Григорович і Микитюк Леоніла Андріянівна, теж народилися і живуть у цьому селі. І, коли заглянути в глибину віків, дізнаємося, що всі їх предки були жителями Білич. Приходили невістки та зяті з навколишніх сіл у різні часи у цю родину…

Мій тато, Ральський Вадим Андрійович, як то кажуть, біличанин на половину, оскільки його тато, Ральський Андрій Васильович, – уродженець села Чевель Старовижівського району, а мама, Аврись Неоніла Юріївна, – корінна біличанка з діда-прадіда. Але про все це по-порядку.

Якщо їхати з села Біличі у сусідні Заболотці, то ліворуч дороги можна звернути увагу на невеликий хутірець. Зараз там всього кілька хат. А було колись… Скільки всього перебачила, перетерпіла, передивилася за віки ця земля. Хутір цей називається Трохимівкою. Заснував його Микитюк Трохим. Вже, напевне, ніхто не скаже, хто був його дружиною, проте була в них велика сім’я: четверо синів і три дочки. Найстарший із синів був Максим, другим був Флор, за ним – Степан, а далі Петро. Одна з дочок вийшла заміж у сусіднє село Грибовиця, а інша знайшла свою долю у рідному селі. Найменша з дочок, Палажка, заміж не вийшла і доживала віку при братові Флорові. В родині і в селі усі його називали Форком.

Народився Форко у 1864 році. Молодим одружився на дівчині із свого села. Була вона дуже вродливою, але раптово захворіла і померла. Форка забирають до військ царської армії. Після служби одружився вдруге. Другою його дружиною стала Стельмащук Павліна Яківна, яка була, як колись казали, з форналів. Своєї землі вони не мали, а жили при панському дворі. Панський маєток знаходився у сусідньому селі Заболотці. Трохимові сини, як повиростали, то побудувалися на батьківській землі один біля одного. Жила на цьому хуторі і Трохимова сестра з родиною. В них народилися діти, потім внуки. Згодом хто виїхав, хто залишився у селі, але усіх нас тримає одне коріння.

Народилося у них двоє синів: старший Семен і молодший Сергій. З часом Микитюк Семен одружився із дівчиною із села Менчичі – Демосюк Леонілою Марківною. У Марка і Євдокії Демосюків (батьків Леоніли) дітей було багато: найстарша Марина, тоді Іван, далі Сергій, тоді Леоніла (1888-1967), далі Одарка, Наталка,а найменший був Павло, який згодом із сім’єю вирушив в США. До початку Другої світової війни ще велася переписка між ним і ріднею, а далі у воєнному вихорі загубилася.

У 1913 році у Леоніли і Семена Микитюків народився син Андріян. Через рік розпочалася Перша світова війна. Семена забирають на фронт, з якого він так і не повернувся. Коли театр військових дій перекотився до річки Західний Буг, влада запропонувала населенню евакуацію або, як старші люди згадують до цієї пори, «бєженство». Селяни з Білич були змушені оселитися у Житомирській області. Микитюк Форко з дружиною, невісткою і малим онуком Андріяном приютилися у німецькій родині під Житомиром, де їх у 1945 році знайшла похоронка на Семена.

Згодом селяни повернулися у Біличі. Невтішну картину вони застали у рідному селі: у кого хата залишилася,а в кого і згоріла; неоране, незасіяне поле. Форкова хата також згоріла. Люди, які залишилися без оселі, були змушені жити у сусідів або у землянках. Скільки це треба було пережити, вистраждати, виболіти.

Менший син Форка – Сергій, – як і багато його однолітків, воював у загонах Петлюри, де й загинув у 1919 році. Для шестирічного Андріяна дивно, і навіть страшно було дивитися, що «такий великий дідуньо Форко так плаче, кричить і качається по лавці» (спогади Микитюка Андріяна Семеновича). Це надовго врізалося в його пам’ять. Тоді йому важко було збагнути батьківську біль за втратою синів. Залишилася у Флора одна надія – онук Андріян. Двоє синів мав, але їх забрала війна.

Війська Будьонного принесли у село страшну хворобу – тиф. Від сліз за синами і від тифу не стало Форкової дружини Павліни. Не виходила більше заміж і невістка Леоніла, разом із свекром ростили Андріяна. Прожив Форко 85 років (помер у 1949 році). Леоніли не стало у 1967 році.

Андріян Микитюк закінчив на відмінно чотири класи польської початкової школи. Як здібного учня і як сина загиблого на війні воїна його направляли вчитися за кошти земства до аграрного училища. Проте своєї згоди не дав на це дідуньо Форко, побоюючись втратити і внука, і аргументував свою позицію тим, що у селі потрібна допомога обробляти землю (а було її близько 6 гектарів).

Хоча польська влада не дуже дозволяла проводити культурні заходи українською мовою, але всіма правдами і неправдами був організований драматичний аматорський гурток в селі Біличі. Опікувався ним місцевий священик Квасніцкий Микола. Був він людиною освіченою, розумівся на музиці, сам грав на фортепіано. На першій виставі 28 квітня 1924 року аматорами сцени була поставлена п’єса І. Тобілевича «Безталанна». Цей гурток існував до початку Другої світової війни. В ньому активну участь брав Микитюк Андріян.

В 1935 році Андріян одружився на односельчанці Кропивець Ганні Сергіївні. Її батько, Кропивець Сергій Васильович (1897-1963), уродженець села Біличі, був одружений на Бучак Мотруні Дмитрівні (1895-1960), яка була родом із села Литовеж. У них було дві доньки: старша Ганна (1919-2007) і менша Павліна (1928-2003). Сім’я землі багато не мала. Кропивець Сергій був швецем – шив людям чоботи.

У 1936 році у сім’ї Андріяна і Ганни народився первісток Григорій, але через два тижні помер. У 1937 році народилася донька Лариса, а в 1941 – син Олег. З приходом радянської влади на Волинь у 1939 році в селі Порицьк (неподалік Іванич) був заснований районний центр, де працювали різні державні установи. Микитюк Андріян працював в райспоживспілці діловодом. Квартирував у селі Павлівка, де й застала його Друга світова війна. Порицьк – це було єврейське містечко, яке німці розбомбили в першу же ніч війни. У липні 1944 року, після визволення Волині радянськими військами, Микитюк Андріян, як і багато односельчан, пішов воювати. В боях за місто Сандомир (Польща) попадає у полон. Після визволення радянськими військами з полону воював далі. Перемога його застала в Берліні. Влітку 1945 року повертається до сім’ї в Біличі. У 1946 році народилася донька Леоніла (моя бабуся), названа на честь Андріянової мами. Через 10 років народилася ще одна донька – Віра.

У 1948 році у селі був створений колгосп. У різні роки Микитюк Андріян працював різноробочим, бригадиром, комірником, їздовим. Ганна теж усе життя пропрацювала у колгоспі: в буряківничій ланці, свинаркою.

Село після війни помалу переходило на мирні рейки. В клубі знову організовується драматичний гурток. В ньому активну участь бере Микитюк Андріян Семенович. Він був і артистом, і режисером, і суфлером, і гримером. Ставили такі п’єси: «Ой не ходи, Грицю», «Платон Кречет», «Безталанна», «Невольник», «Гаркуша», «Фараони» і багато інших. Багато головних жіночих ролей грає донька Леоніла.

Микитюк Андріян Семенович дуже любив читати, мав чудову пам’ять, знав напам’ять майже усього «Кобзаря» Т. Г. Шевченка, знав багато бувальщин, а також історію села. Практично вся інформація про родину збереглася і донеслася до молодших поколінь завдяки цій людині. У селі знали і досі пам’ятають його як порядну, чесну, освічену людину. Його потяг до знань передався дітям, внукам, правнукам. Також любив малювати і мав до цього неабиякий хист: з давньої фотографії збільшив і намалював портрет своєї мами, так само був створений і автопортрет. Не стало його у 2000 році.

Син Олег був першим медалістом середньої школи у селищі Жовтневе. Навчався у Львівському університеті ім. І. Я. Франка. У 1972 році захистив кандидатську роботу, у 1973 році йому присвоїли вчене звання доцента. Був кандидатом фізико-математичних наук. Працював викладачем в Національному університеті «Львівська політехніка». В останні роки життя був замісником завідувача кафедри прикладної математики у цьому вузі. У січні 2007 року не стало Ганни Микитюк, а через 5 місяців не стало їх сина – Микитюка Олега Андріяновича.

Четверо Андріянових онуків у різні роки також отримали золоті медалі: Микитюк Григорій Олексійович (1967-1987), Микитюк Наталія Олегівна (1974) (у 2002 році стала кандидатом економічних наук, у 2005 – присвоєно вчене звання доцента), Юдін В’ячеслав Миколайович (1978), Юдін Андріян Миколайович (1985) (названий на честь свого діда – Микитюка Андріяна Семеновича). Традицію підтримали і правнуки: троє теж отримали цю високу нагороду (Сибіра Олена Іванівна (1983), Сливка (Ральська) Вікторія Вадимівна (1989), Михайловський Тарас Олегович (1991)).

Прізвище Микитюк є поширеним у Біличах. Можливо, усі люди з таким прізвищем походять від однієї родини, оскільки село є невеликим і родові лінії можуть перетинатися кілька разів.

Микитюк Январ (1876-1949) народився у селі Біличі на хуторі Кущева (зараз це уже територія селища Жовтневого). Перша його дружина померла, лишивши йому двох дітей: Костянтина і Лідію. Вдруге одружився на Кропивець Акулині Василівні (1895-1968). В них народилося троє синів: Григорій (1918-1974), Микола, Іван. У 1936 році Микитюк Григорій одружився на Пучковській Марії Дем’янівні (1918-1970), уродженці села Біличі. Пучковський Дем’ян Омелянович (1893-1974) був родом із села Литовеж. У 1928 році на сході громади села Біличі було вирішено будувати нову церкву поруч із старою. Був складений комітет з шести чоловік, до складу якого входив Пучковський Дем’ян, а також: Киця Іван, Кропивець Фадей, Кидиба Дмитро, Киця Гаврило, Ляшук Йосип. У сім’ї ще було два брати Віктор та Антон, сестра Сусанна та інші.

Молоде подружжя Григорія та Марії Микитюків жило у Грибовиці у Григорієвої тітки Акулини (рідна сестра Январа). Акулина зі своїм чоловіком дітей не мали і тому взяли племінника з сім’єю у вихованці. Влітку 1938 року пішов в армію, де його й застала війна. Служив у кавалерії. В одному із боїв його кінь був застрелений, і таким чином потрапляє у полон, з якого йому вдалося утекти. У 1944 році його забирають на фронт. Дійшов аж до Берліна, нагороджений багатьма відзнаками та медалями. Після того, як Григорія засудили, Марія з дітьми (Євген, 1938 року народження; Олексій, 1941 року народження (мій дідусь), Павло (1943-1945), Леонід, 1946 року народження) повертається у Біличі. У 1952 році бере кредит в банку на будівництво своєї хати. Щоб було, чим виплачувати кредит (ссуду), їде з меншими дітьми у Казахстан, де оформляється на роботу і таким чином збирає гроші на хату. 10 січня 1948 році Микитюк Григорій Январович був засуджений. У 1953 році після смерті Сталіна його амністували, але без права повернення у рідне село. Жив у Казахстані у місті Джезказган. Мав другу сім’ю. Є два сини: Григорій (1959) і Роман (1962).

Предки мого тата, Ральського Вадима Андрійовича, мають польське та чеське коріння. Ральський Василь Вакулович (1912(5)-22.01.1945) родом із поляків. Проживав у селі Чевель Старовижівського району із дружиною Кравчук Мотруною Хомівною (1914-1996). Її батьки, Кравчук Хома та Карпук Таїсія Іванівна, є корінними жителями села Чевель. Брат Василя Ральського, Павло, із своєю сім’єю у 50-х роках виїхав на Дніпропетровщину. Після цього між братами перервався зв’язок. Лише нещодавно стало відомо про долю брата завдяки розповідям його внука, Ральського Олександра Миколайовича, якого було знайдено у соціальній мережі «Однокласники». Ось що він нам розповів: «У Павла було троє дітей: Степан, Галина і Микола. Про долю Степана нічого не відомо. Галина (по чоловікові Шевченко) жила у селі біля Дніпропетровська. Із розширенням міста село перетворилося на його мікрорайон. Микола (05. 1937-?.2001) одружився на Ануфрієвій Людмилі Петрівні із села Налобіха. Подружжя переїхало у місто Барнаул (Росія), де зараз проживає вся їх родина: сини Микола (26 липня 1966 року народження) (після першого шлюбу із Шанговою Іриною має сина Максима; із Григор’євою Галиною Олександрівною є дочка Олена), Олег (6 липня 1970 року народження) (одружений із Глеос Вікторією, виховує двох доньок: Ліку і Єлизавету) і Олександр (24 вересня 1980 року народження) (одружений на Ладигіній Ользі Олександрівній, виховують двох доньок: Аліну (29 жовтня 2002 року) і Вероніку (17 вересня 2011 року))».

Кравчук Мотруна Хомівна мала брата Федора та сестру Євдокію. Кравчук Федір проживає у рідному селі Чевелі. У нього троє дітей: Петро, Марія та Іван. Євдокія заміж не виходила.

У 1937 році у Василя та Мотрони Ральських народився син Андрій (мій дідусь), у 1939 році – донька Ганна, у 1944 році – син Михайло. У 1944 році Ральського Василя забрали на фронт. Воював за визволення Польщі від німців у складі воєнної частини III А Р 92176. Загинув 22 січня 1945 року у Польщі, похований у селі Закшев (Польща).

Прізвище Аврись чеського походження. Прадід моєї бабусі Аврись Неоніли Юріївни Аврись Ілля був чехом. Як розповідають старші люди, в Іваничах були чеські колонії, у полі біля Іванич залишилося чеське кладовище. Син Іллі називався Павлом. Павло був високим, кремезним, мав великий розмір ноги. Коли йому шили взуття, то на нього була окрема колотка, на яку швець накладав шкіру. Аврись Павло був у великій пошані серед жителів Білич. Наприклад, коли односельчани поверталися з евакуації з Житомирської області, його було обрано головним і було надано право очолювати обоз, який складався із возів, навантажених різним добром та начиттям, до яких були прив’язані корови, коні, кури. Із дружиною Яриною було багато дітей: Сильвестр, Юрій, Марія (також називали Мареною), Степанида, Горпина. 14 грудня 1947 року Сильвестра із сім’єю (дружина, 3 дочки та син Іван, який загинув, воюючи у складі військ УПА) було вивезено на поселення у Кємєровську область (тепер Росія) за допомогу УПА.

Аврись Юрій (1903-1976) був одружений на Киці Євдокії Талімонівні (1903-1975). Її батьки, Киця Тилімон Гордійович (1879-1953) та Степанида Григорівна (1882-1950), були корінними біличанами. Прізвище Киця є корінним у Біличах. Зараз ще й досі воно є дуже поширеним. У Юрія та Євдокії було багато дітей, деякі помирали малими. Найстаршим сином був Василь, який був учасником УПА, через що був засудженим і додому так і не повернувся. У 1930 році народилася донька Ніна, далі у 1932 році – Федір, а тоді у 1942 році – моя бабуся Неоніла.

Здається, навіщо нам це все знати? Хіба не все одно, хто там жив і коли? Але, якщо ми не хочемо бути яничарами, ми повинні цікавитися історією свого роду, шукати відомості про своїх предків, щоб було, що розповісти своїм нащадкам.

Представників яких тільки професій не має у моєму роду, але коріння наше – хліборобське. Хочу закінчити розповідь словами письменниці Катерини Мотрич із твору «Нащадки сонця»:

«Свята наша земле!

З твоєї сили – наша нескінченність, наш невмирущий дух, наша космічна високість, мудрість і вірність від тебе. Бо немає інших стежок, немає іншого сонця, ніж те, що сходить у цьому благословенному небі. Без тебе змаліє й здрібніє душа, як міліє душа без живучих джерел.

Ти чуєш наші перші і останні кроки. І яких би вершин не дійшов наш розум і серце, найбільша й найсвятіша з наших перемог – засівати тебе правдою.

Щоб з твого лона і через тисячні весни зійшло зерно, зігріте нашими руками. Щоб далекі-далекі нащадки могли зібрати висіяне нами світло і добро, почути наше серцебиття, переповісти своїм дітям легенду, що всі вони нащадки сонця. І в тому буде твоя і наша нескінченність.»

Категорія: Діяільність служителів і парафіян церкви | Додав: Lexandr (28.04.2013)
Переглядів: 710 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
1  
smile

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Пошук

Наші партнери

res.160011.0.1376b8cb285f4fe2ea8361c3cfaa9348.1874466166