Духовне читання

Категорії розділу

Духовне навчання і виховання [21]Діяільність служителів і парафіян церкви [3]

Форма входу

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Наша візитка

Код візитки

НАШЕ ОПИТУВАННЯ

Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 92

Прогноз погоди

Публікації

Головна » Статті » Духовне навчання і виховання

Роль та значення охорони звичаїв і традицій українства як душі нації у творах В. Т. Скуратівського для розвитку духовності і культури

З проголошенням незалежності українська держава отримала широкі можливості сприяння розвитку української національної культури, яка була і є важливим чинником державотворення та консолідації української нації. Однак офіційний курс культурної політики держави, що полягає в інтеграції України у світовий культурний процес на принципах мультикультуралізму, не завжди сприяє розвитку української національної культури. Брак ефективних законодавчих, нормативно-правових, адміністративних механізмів, а також належної державної фінансової, інформаційної підтримки національної культури призвів до поширення явищ культурної уніфікації, поступової втрати зв’язку духовних підвалин суспільного життя, сучасної культури з національно-культурними цінностями та традиціями.

Поряд з глобальними проблемами, що сьогодні є загальними для людства полікультурна Україна постає перед проблемою мультикультуризму, культурної демократії; заохочення культурної самосвідомості при відмові від нав’язування самостійності; збереження й розвиток мовного різноманіття; спрямованість культурної політики на розвиток творчості; орієнтація як на національні та загальнолюдські цінності, визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури.

Основні фактори, що визначають полікультурний характер України є такі: вклад багатьох культур в культуру держави (мову, економіку, історію, філософію, літературу, музику, повсякденне життя, тощо); глобалізація культури під впливом застосування нових технологій ЗМІ та телекомунікацій; лінгвістичний та етнокультурний плюралізм; значна кількість регіонів, (історичних, культурних, географічних, економічних одиниць); культурні відбитки соціальній психології (стереотипи, забобони). Таким чином, полікультурне суспільство – це суспільство, яке складається в культурному сенсі з багатьох культур, що постійно взаємодіють між собою, яке складається в культурному сенсі з багатьох культур, що постійно взаємодіють між собою, взаємозбагачують одна одну, переплітаються між собою, зберігаючи при цьому свої культурні, мовні, історичні, психологічні особливості, що впливає на ідентифікацію особистості.

Полікультурний характер українського суспільства сьогодні виявляється в політичних пристрастях, політичний плюралізм сучасного українського суспільства. Задача держави – сприяти порозумінню між протилежними політичними точками зору, не забуваючи при цьому, що Україна ставить собі за мету ввійти в європейське суспільство. У зв’язку з цим держава повинна визнавати ті процеси в сфері ідентифікації, які турбують Європу. Базовою цінністю нашого подальшого розвитку є відданість України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гарантованої демократії. Основою такої ідентичності є вірність демократичним принципам, повага до колективних та індивідуальних прав та свобод, неприйняття будь-якої форми самоізоляції.

У своїй книзі «Посвіт» відомий народознавець і пропагандист традиційної культури Василь Скуратівський зазначає: «В останні десятиліття, які прийнято називати «застійливою добою», на наших таки очах знівелювалися, свідомо чи підсвідомо відкидались, ярликувалися традиційні народознавчі структури в повсякденному побуті. Два, а на підході й третє покоління людей практично залишилися без історичної пам’яті».

У праці «Посвіт» В.Т. Скуратівський підкреслює: «…за найтяжчих лихоліть наш народ вистояв, зберіг свій дух, своє історичне коріння. І в цьому особлива суть традицій, завдяки яким розірвані ланки суспільного життя повсякчас відновлювалися в цілісну структуру. Цей захисний імунітет національної самосвідомості був своєрідною неопалимою купиною для багатьох поколінь народу, його генетичним кодом. Ось чому люди так бережно, так любовно і непорушно охороняли свої національні традиції. Вони ж бо знали: якщо навіть занедбати пам’ятку, то рано чи пізно при бажанні можна буде від реставрувати, вирубану ділянку лісу – заліснити, розчистити призамулену криницю, але коли вмирають звичаї і традиції, то вмирає і народ, бо це душа нації, його етнічне коріння».

В.Т. Скуратівський наголошує: «Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завше переходила і до їхніх нащадків. Саме це змушувало більшість людей дорожити своєю поведінкою, зразковим прикладом чи вчинком, щоб увінчатися в родоводі». І далі: «На жаль в останні десятиліття якось непомітно, але впевнено почали призабуватися і зникати ці високогуманні форми. Причин тут декілька. Але найосновніша з них – зневажливе, навіть на офіційному рівні ставлення до національних традицій. З яким завзяттям ми піддавали анафемі народні структури побутового співжиття. Все, що стосувалося традиційного устрою, набирало зневажливого відтінку, підпадало під шкалу славнозвісних ярликів: «патріархальщина», «консерватизм», чи навіть націоналізм. Відтак, починаючи зі школи, юному поколінню прищеплювалися протилежні погляди. Нині, опинившись у жорстоких лещатах бездуховності, починаємо усвідомлювати свої прорахунки.

Ми часто дивуємося, чому підростаюче покоління залишилося без історичної пам’яті? Не його в цьому провина. Як наслідок – спалахи жорстокості, аномальні явища бездуховності, втрата таких людських якостей як співпереживання, милосердя… Наша освітянська структура тривалий час нехтувала, якщо не шельмувала традиції. Між тим кожен народ протягом століть виробляв найдоцільнішу структуру моральних кодексів: пошану до свого родоводу, своєї історії, своєї культури. І ось цей віковічний досвід нараз став непотрібним, піддався остракізму і шельмуванню. Але ж загальновідомо: хто відцурався мови й традицій своїх, врешті-решт знехтує й синівським обов’язком перед батьками, бо за душею у безбатченків немає нічого святого… Саме так, там де руйнується моральний ланцюжок між поколіннями, неодмінно з’являються лакуни. Скільки вже сплодилося таких духовних порожнин! Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну пам’ять. І починати з найсвятішого – родоводу: хто ми і чиїх батьків діти.

Звертаючись до проблеми освіти і виховання розглянемо їх на тлі теперішнього стану духовного поля України, визначаючи їх залежність від нього. Життям доведено, що ні моральність, ні патріотизм не можуть відродитися на ґрунті бездуховності, поза духовних полем. Занепад духовності, як засвідчує історія, завжди супроводився знеціненням морально-етичних цінностей. «Якщо держава виключає духовність із сфери своїх інтересів, в ній виникає тенденція до якомога більшого використання примусу або ж вона починає рухатись до розпаду, зазначає автор, - поняття «духовність» нині широко вживається, хоча й недостатньо розтлумачене у філософській, психологічній і педагогічній літературі.

Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний в родовідну спілку. Протягом століть наш народ виробив і опрактикував мудрі моральні критерії цієї неперервності. Вони передавалися з покоління в покоління, залишаючи по собі добру чи оганьблену славу.

Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завше переходила і на їхніх нащадків. Саме це змушувало більшість людей дорожити своєю поведінкою, зразковим прикладом чи вчинком, щоб увічнитися в родоводі. Але траплялися і протилежні випадки – людський ганж одного з пращурів міг також причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були винні, іменне тавро переходило з покоління в покоління, особливо на тих, хто успадкував риси ганжовського характеру.

Дитина, не засвоївши таких родовідних цінностей, на все життя залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви шляхетності, притупилися почуття сорому і співпереживання.

Що б там не було, проблема бездуховності складна й неоднозначна. Мусимо визнати, що в багатьох випадках завинили й ми самі. Десь таки не довчили своїх дітей, у чомусь проґавили, не стали на захист духовних святинь. При нас же цуралися діти пісні і рідної мови. Досить випурхнути з родинного гнізда безвусому домочадцеві — ну, скажімо, прилаштуватися на роботу в райцентрі, — як тут же, повернувшись на вихідні, він починає хизуватися своєю "освіченістю" — зневажливим пародіюванням не тільки народної пісні, але й материнської мови, мовляв: "А мнє так лягчей".

Зникають традиції, затихає навіть у селах народна пісня, виходить з ужитку чистота мовного спілкування. А все це наша історія, наше духовне багатство, без якого ми самовтрачаємося, міліємо, одне слово, денаціоналізуємось. Сьогодні ця найжагучіша проблема хвилює не тільки інтелігенцію, але й ширші верстви суспільства, оскільки втрачається духовна культура.

А що більше буде виспівано колискових, то щедрішими, духовно багатшими стануть наші діти, бо усвоєні з материним молоком неперехідні цінності — а пісня серед них займає провідне місце — допоможуть нам виховувати незрадливу ро­довідну пам'ять. З піснею над колискою народжується не лише відчуття красивого; з нею усвоюється найбільше наше багатство — рідна мова, її краса і неповторність. Бо ж, як слушно зауважив К.Д.Ушинський, коли зникає мова, то і зникає народ. А її можна усвоїти лише з маминих вуст, бо кожна ненька, за словами Лесі Українки, "в серці має те, що не вмирає", — пісню над колискою...

Пам'ять родоводу. Але поняття це, як мені уявляється, значно ширше, ніж прийнято вважати досі. Воно не обмежується тільки вивішеними на стіні чи прибереженими в архівах фото­графіями, родовідними метриками, іменними листами. Вона, ро­довідна пам'ять, обіймає всю сферу нашої духовності — звичаї й обряди, пісні та історичні перекази, мову, культуру народу. Якщо, скажімо, на околі села або міста захиріла історична пам'ятка, обнесена "автографами" на стінах, заросла чортополо­хом безіменна криниця, забута мова твоєї матері чи понівечена нашою байдужістю могилка — про яку родовідну пам'ять може йти річ?

І тут же хотілося б знову повернутися до ролі батька в родині. Нехай не всі форми, пов'язані з традиційним вихованням, прийнятні в наш час, але переважна більшість зразків народної етнопедагогіки — прищеплення любові до праці, до хліба, до людських та моральних цінностей — варто й необхідно засвою­вати, повертати із забуття. Там, де втрачається, усихає живе коріння кращих традиційних критеріїв, де штучно перестрибуються, нехтуються здорові, природні елементи повчань, не­одмінно з'являються прогалини, які заповнюються міщанським практицизмом.

Татове слово. Чи завжди воно в пошані серед сучасних дітей? Не будемо кривити душею: у багатьох родинах воно перестало бути авторитетом, оскільки сьогодні практично зні­вельовано традиційний інститут главенства, котрим протягом століть послуговувалася сімейна етнопедагогіка. Вольові, не за­вжди продумані постулати так званого "демократизму і вседоз­воленості" орієнтуються на масову культуру, залишаючи на обочинах, а нерідко і піддаючи остракізму традиційні форми моралі, їх штучне нівелювання поруйнувало витворені національні цінності, і суспільний організм залишився без "духовних вітрил"; не важко здогадатися, куди однесе човна стихійна круговерть; зрештою, ми вже й опинилися в такій ситуації. Щоб виборсатися з моральної пучини, мусимо підняти вітрила і прислухатись до слова, мовленого з батькових вуст.

Сільські ігри були і своєрідним, як на сучасну термінологію, дитячим садком. Батьки багатодітних родин постійно перебували в полі, і тому сільські гурти об'єднували підлітків у самостійні осередки. Для багатьох дітлахів такі гулянки були не тільки формою дозвілля, але й своєрідною школою, де засвоювалися перші абетки науки.

Є потреба бодай побіжно оглянути наше, образно кажучи, сучасне господарство, — що з традиційного засвоєно в нинішніх іграх, які форми виникли і яка їх практична доцільність. Великий Жан-Жак Руссо відзначав свого часу: "У дітей своя власна манера бачити, думати й відчувати". З огляду на це й виникали дитячі ігри, тому вони й пройшли століття, захоплюючи не одне покоління своєю практичністю й природністю. Чимало кращих традиційних зразків перейшло і в наш час. На околах міст, у селах, дитячих садках можна побачити, як залюбки граються діти у різноманітні ігри, яким завзяттям і радістю світяться їхні обличчя. Але, уважно приглянувшись, можна помітити одну деталь: переважна більшість ігор пов'язана з ухилом на розумовий розвиток. Усівшись під альтанкою, дітлахи можуть просидіти півдня, розгадуючи якусь хитромудру схему чи до очманіння перекручувати рухливий кубик, щоб скласти одноколірну площину.

Звичайно, нічого лихого в цьому немає — навпаки, подібні ігри також сприяють розумовому мисленню. Але така одно­бічність призводить до того, що діти позбавлені своєї природної стихії — рухливості, ритму, котрі так необхідні у юному віці. Скажімо, чи не є абсурдною настільна гра в футбол? Де, як не на свіжому повітрі, мають гартувати своє здоров'я діти. Мені здається, що ті, хто координує випуск дитячих іграшок, захопи­лися шаблонністю — всі зусилля зосереджені для того, аби дитину прикувати до місця, зробити її своєрідним домочадним технократом.

Свого часу В.О.Сухомлинський нагадував: "Казка, гра — животворне джерело дитячого мислення, благородних почуттів та устремлінь". Для того щоб ця святенна духовність не замулювалася, не згасали її пульсуючі водограї, котрі повсякчас погамовують духовну справу, приносять нам радість і здоровий дух, мусимо бути ревними оберігачами кращих народних традицій, серед яких уосібне місце посідають дитячі ігри і яким відведена самою природою виняткова роль у вихованні наших дітей — любов до праці, до краси, товариськості й дружби, природи, всього найкращого, що оточує нас. На дитячих обличчях має бути весела усмішка, а не суворе позерство зі зброєю — нехай то й іграшковою — в руках. Тільки тоді, коли наші діти будуть гратися в мирні ігри, ми менше говоритимемо про дефіцит милосердя й співчуття в нашому суспільстві.

Споконвіків дівоча коса була своєрідною візиткою охай­ності. Від того, як стежить юнка за власним волоссям, такою в майбутньому вважалося і буде господиня — чепурною, працьо­витою або ж нетіпахою чи лінькуватою. Тому матері з особливим пієтетом, невсипністю намагалися з раннього віку привчати своїх дочок до кукібливості. Перш ніж з'явитися на людях, дівчина ретельно опоряджала косу, бо знала традиційні закони моралі: "Яка коса — така й краса", "Подивись на косу, а подумай про господиню".

У контексті нашої проблеми під духовністю розуміємо внутрішній світ людини, її самосвідомість і діяльність цієї самосвідомості, що може бути спрямована на різні сторони й об'єкти, на будь-які феномени зовнішнього і внутрішнього світу людини. Духовність — це складний психічний феномен самоусвідомлення особистості, внутрішнє сприймання, привласнення нею сфери культури, олюднення, вростання в неї і розуміння як власного надбання.

Особливе місце проблема духовності посідає в педагогіці - науці, яка має завдання не лише виробити, окреслити, визначити шляхи, засоби та методи формування певних компетентностей, знань, умінь, а ще й, що дуже важливо, прищепити та розвинути певні якості, здатності, риси характеру й поведінки людини. Завжди й у всі часи вона займалася питаннями, які прямо або опосередковано стосувалися духовності, вкладаючи в них різні смисли, залежно від історичної епохи, вимог суспільства, напрямів соціального розвитку тощо. Зрозуміло, що підходи до духовності змінювалися залежно й від суто педагогічних завдань, але більшою мірою від шкільної політики, загальнопедагогічної ідеології, освітньо-виховної парадигми, які в певні історичні періоди зливались із загальнодержавною. Особливо це прослідковується в часи переходу суспільства від одних до інших координат життєдіяльності, коли відбуваються глобальні суспільно-культурні трансформації. Зараз ми також перебуваємо у процесі реалізації нових ідей з більш-менш чітким уявленням про минуле й майже невизначеним майбутнім. Неабияке місце тут належить проблемам духовності - і в культурологічно-антропологічному, і в релігійному, і в педагогічному сенсі.

Тому твори В. Т. Скуратівського для кожного сущого на землі. Вони – пам’ять народу, про пісню колискову, про народження добра, свята, звичаї, вірування… - себто про обереги народу, про духовний спадок, з надією залишений нам нам прадідами.

Одним з найбільших і найсвятіших обов'язків є почуття Батьківщини. Якими вимірками, критеріями визначаємо ми цю святу й непересічну категорію? Можна навести чимало склад­ників, з яких формується комплекс високих рис громадянства. Ллє одним з найзнаменніших, безперечно, є батьківський поріг, розквітла калина під вікном рідної хати, рідна мова, окіл села із задавнілою пам'яткою, протоптана стежина до сусіда, лелечине гніздо на клуні, усміхнене віконце теплої домівки, незрадлива мамина усмішка зі сльозою на щоці, терпкий запах картопляного диму.

Усі ці означення предметно вкладаються в одне поняття — Берег Дитинства. Знати свій берег, любити його, не вивітрювати з пам'яті, пронести його через усе життя, невсипуще тягтися до нього, жити ним — що є святіше й дорожче?! Людина без Берега Дитинства стає забудькуватою, безпринципною, вона за певних обставин може легко зрадити свої і наші принципи, одректися від високих моральних та соціальних рис, бо за душею немає вивірених критеріїв, без яких можна легко переродитися, стати безбатченком і яничаром.

Мандрівка в молодість на свій Берег Дитинства — то, як бачимо не мода і не забаганка, а людська потреба, яка освя­чується духовними витоками, громадянським обов'язком. Антуан Екзюпері у своєму "Маленькому принці" писав: "Всі дорослі ( початку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам'ятає".

А таки годилося б кожному з нас пам'ятати про свій берег Берег Дитинства.

Придивімося уважніше до сучасних місць поховання. Спо­конвіків це були затишні, найдоглянутіші місця. Але що спо­стерігаємо тепер? Нерідко на цвинтарях немає загорожі, безліч могилок позаростало бур'янами, лежать долі безіменні хрести. Та що говорити про безіменні. Дичавіють надгробки навіть при живих родичах. Непоодинокі випадки, коли рідні діти роками не приїздять на поминки до своїх батьків і дідусів...

Одвічно так велося: в якій би скруті не жила людина, вона неодмінно тяглася до, як образно висловилася в своїй знаменитій поезії Леся Українка, досвітніх вогнів, їх живий дух завше навертав пам'ять до наших національних святинь — обрядів і звичаїв, пісень і мови, родовідних традицій, а в ширшому розу­мінні історичної пам'яті. Ці непересічні кодекси суспільного буття передавалися з поколіннями, регламентували й освячували безперервність традицій і народної культури як етнічного феномена.

Ця форма молодіжного дозвілля мала ще одну цінну рису. Не і чи майже всі хлопці й дівчата були не сторонніми спогляда­чами, а безпосередніми учасниками й творцями колективних дійств. І в цьому особлива перевага традиційних вечорниць, на яких все краще з арсеналу духовної і морально-звичаєвої куль­тури українського народу не тільки засвоювалося, але й передавалося наступним поколінням, узвичаювалося, ставало непорушною нормою життя.

Будемо відвертими: зникли вечорниці і помітно відчувся в побуті дефіцит пісні, аморалізувалися окремі традиційні обряди і звичаї. І хоч сучасне дозвілля набуло найрізноманітніших форм, ми втратили найосновніше — живе спілкування. Наша молодь і перетворилася в стороннього спостерігача й інертного споживача нерідко чужої нам культури. Обірвався, отже, той золотий ланцюжок неперервності традицій. Нині вже нема кому ні ре­презентувати їх, ні засвоювати. Воістину справедливі й сьогодні слова давнього філософа: зростаємо матеріально — бідніємо духовно...

Новий рік. Це свято для всіх нас і кожного зокрема. Вступаючи в новий відлік часу, ми маємо освятитися найкращими почуттями, побажати одне одному щастя, здоров'я, блакитного неба над оселею, статків і злагоди в родині. Саме такими спонуками і була просякнута світська обрядовість зустрічі Ново­го року на Україні — горщиком куті на покуті, щедрим житнім засівом сусідської домівки, величальною щедрувальницькою піс­нею на честі, господаря й господині та їхніх діточок. Лише тоді, коли ми повернемося до своїх духовних джерел, яскравий світ новорічної ялинки стане справжнім святом в оселі, запам'я­тається на все життя нашим дітям, котрі однесли на найпочесніше місце в хаті найбільшу свя тість — хліб. То ж нехай ота приповідка "Несу кутю на покутю..." щорічно дзвенить з дитячих вуст, як молитва, в кожному домі, у кожній оселі рідним словом і неложними вустами!

У контексті нашої проблеми під духовністю розуміємо внутрішній світ людини, її самосвідомість і діяльність цієї самосвідомості, що може бути спрямована на різні сторони й об'єкти, на будь-які феномени зовнішнього і внутрішнього світу людини. Духовність — це складний психічний феномен самоусвідомлення особистості, внутрішнє сприймання, привласнення нею сфери культури, олюднення, вростання в неї і розуміння як власного надбання.

Особливе місце проблема духовності посідає в педагогіці - науці, яка має завдання не лише виробити, окреслити, визначити шляхи, засоби та методи формування певних компетентностей, знань, умінь, а ще й, що дуже важливо, прищепити та розвинути певні якості, здатності, риси характеру й поведінки людини. Завжди й у всі часи вона займалася питаннями, які прямо або опосередковано стосувалися духовності, вкладаючи в них різні смисли, залежно від історичної епохи, вимог суспільства, напрямів соціального розвитку тощо. Зрозуміло, що підходи до духовності змінювалися залежно й від суто педагогічних завдань, але більшою мірою від шкільної політики, загальнопедагогічної ідеології, освітньо-виховної парадигми, які в певні історичні періоди зливались із загальнодержавною. Особливо це прослідковується в часи переходу суспільства від одних до інших координат життєдіяльності, коли відбуваються глобальні суспільно-культурні трансформації. Зараз ми також перебуваємо у процесі реалізації нових ідей з більш-менш чітким уявленням про минуле й майже невизначеним майбутнім. Неабияке місце тут належить проблемам духовності - і в культурологічно-антропологічному, і в релігійному, і в педагогічному сенсі.

Тому твори В. Т. Скуратівського для кожного сущого на землі. Вони – пам’ять народу, про пісню колискову, про народження добра, свята, звичаї, вірування… - себто про обереги народу, про духовний спадок, з надією залишений нам прадідами.

Висока моральність предків, щира приязнь у стосунках, взаємодопомога, тонкий естетичний смак, і, головне, високопоетичний культ пращурів, шанування свого родоводу – все це гідне наслідування нинішніми поколіннями.


Література

Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М.: Политиздат, 1992.

Скуратівський В. Т. Покуть / Скуратівський В. Т.; К.: Фірма Довіра 1992. – 236 с. ISBN 5-7707-2308-4

Скуратівський В. Т. Поствіт / Скуратівський В.Т. К.: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь» 1998. – 172 с.

Скуратівський В.Т. Дідух / Скуратівський В.Т. К.: Освіта. – 1995. – 272 с. ISBN 5-330-02487-0

Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи.

Категорія: Духовне навчання і виховання | Додав: Lexandr (11.02.2012)
Переглядів: 5089 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Пошук

Наші партнери

res.160011.0.1376b8cb285f4fe2ea8361c3cfaa9348.1874466166