Минулого року влітку пощастило мені попрацювати та поподорожувати трошки по світу. Випала така можливість (дякую – батьки допомогли), то я нею й скористалася. А скільки ж того життя!!!
Почалося все як завжди з амбіцій – поїду, побачу як за кордоном живуть, може й собі сподобається. Світу побачу – себе покажу. А на думці, десь у глибині душі, зовсім інше жевріло – є у мого татуся мрія заповітна: хоче він на свою батьківщину повернутися, у рідне село повноцінними хазяїном зі своєю садибою. А я ж то знаю, що вони з мамою все життя своє працювати, щоб нас на ноги поставити та щасливе майбутнє забезпечити. Про себе вони постійно забувають, а коли я їм нагадую, то ображаються.
Ось з такими думками та нелегкими зборами полетіла я через океан – у Сполучені Штати Америки. Чому нелегкими зборами? Важко було на думці, важко було на серці, а страшно- то як. На щастя, не сама в дорогу зібралася – з одногрупниками університетськими – разом і веселіше, і спокійніше. Разом із ними і документи оформляли, і під посольством мерзнули, і гроші на поїздку заробляли, і візу успішно відкрили, і сесію завчасно здали, разом і в літаку відлітали.
А на дорогу мама мені «артос» дала як завжди, коли далеко їхала, та й сказала, щоб із собою носила.
Ось так ми і полетіли.
Добралися ми туди у мій день народження (13 травня), але чомусь він мені запам’ятався більше як день першого серйозного переляку – далеко, практично сама, за квартплату взяли величезну суму і взагалі все якось не так, як гадалося. Лише радували приємними думками океан по ліву руку та затока по праву і розповіді тих, хто вже сюди не вперше приїжджає.
Ось так ми 15 чоловік (в апартаменті, як кажуть американці, на 4 спальні) у незрозумілому стані полягали спати. А я помолилася і ще довго заснути не могла – все про маму думала. Вона мені свої слабкості рідко показує, але знаю, що коли навчатися я переїхала у Хмельницький, то вона ночами не спала і кожного разу, коли мене на потяг садовила ще довго плакала. І все мені з думки не сходило, що ж там з нею тепер.
А потім пішли звичні трудові будні і всім нам було нелегко. Підписані нами договори не у всіх виявилися дійсними, не у всіх були передбачені години зайнятості, а хтось і не дуже й працювати хотів – приїхав відпочити. Я знала, що на одній роботі я грошей не зароблю достатньо, то з першого дня й подалася з подругою на пошуки ще одного місця працевлаштування.
А були ми у штаті Меріленд у місті Оушен Сіті – місто курортне і на туристів власне й розраховане (жителів міста всього лише 7 тис. чол., а денна плинність туристів у сезон – близько 1 млн.). А сезон розпочався не так успішно, як на те сподівалися. І ось так із дня у день після 7 робочих годин на першій роботі я увесь час протягом місяця провела у пошуках другої. Уже була середина червня, а пошуки безуспішні. Була «пробна» друга робота – малювати на пляжі хною тату, проте там роботодавці виявилися не надто чесними людьми. І коли я знову одного вечора прийшла ні з чим, згадала, що «артос» я ж із собою не ношу, а сховала у безпечне місце за речами в шухляді (ще й знайомі із церкви, де ми студенти-працівники, могли поїсти, медальку принесли із написом підтримки). Ось так я на другий день із цим «аркосом» у рюкзаку та медалькою, що залишила під подушкою (так і спала до кінці сезону), пішла на вранішню роботу, а потім на пошуки вечірньої. І так через декілька днів, зайшовши у магазин, де мені вже раз відмовили, бо вони не наймають, дають згоду на працевлаштування.
Але на цьому випробування не закінчилися. Сезон таки не був надто бурхливим і я, як особа, що тільки-но влаштувалася, була їм потрібною лише у визначені дні та у визначені години (коли максимальна кількість відвідувачів). І тут мене знову охопила паніка – мало того, що грошей не зароблю, то можливо ще й не відроблю ті, які у батьків взяла. І соромно-соромно мені було, а мама все сварилася, щоб я не переживала за гроші, аби здорова була. А мені-то соромно та й робота подобалася (я спочатку консультантом була, а потім мене періодично на касу почали ставити – а там цікаво – ні, не за грошей – до них я байдужа, а із-за спілкування та відчуття, що тобі довіряють важливе). І так я вирішила працювати на другій роботі задарма – просто, щоб не думати про погане, відволіктися, досвіду набратися. І буквально через тиждень ось таких моїх тинянь обидва роботодавці пропонують мені працювати на повну – на першій роботі звільнили дівчину з вечірньої зміни через крадіжку, то я стала працювати без вихідних та довше у ті дні, коли на другій роботі вихідні були (інших брати не хотіли, а в нас були впевнені), а на другій – сподобалася моя настирність та безкорисливість. Та й сезон нарешті розпочався повноцінний. Ось так я практично 2 місяці пропрацювала без вихідного та бувало інколи і по 16 годин. Але навіть втоми не відчувала – тільки щастя, що Бог мене підтримав та я допоможу реалізувати мрію свого тата.
І у роботі також знаходила відраду – прекрасні співробітники, постійні посмішки на обличчях відвідувачів (американці посміхаються завжди!!!), довіра роботодавців.
А інколи навіть випадало так, що й на пляж встигали увечері збігати (правда лише разів 5 за весь сезон, але незабутніх).
А потім наприкінці серпня до нас лихо наглянуло. Все місто евакуювали через наближення урагану Айрін. І тут світ виявився не без добрих людей – нас, 7 співробітників, забрав у свою сім’ю охоронець-американець із сусіднього міста – у крихітний будинок до дружини і двох маленьких діток. Там нас прийняли найтеплішим чином, а я навзамін тих 3 дні годувала їх українськими стравами – таку величезну каструлю борщу мені ще ніколи не доводилося готувати.
На щастя, все закінчилося благополучно, ми повернулися на роботу вже маючи прекрасних друзів, а я ще запрошення залишися у них на постійно, щоб доглядати за дітьми (я їх усі ці дні навіть на хвилинку не хотіла відпускати) та паралельно навчатися у коледжі неподалік.
І так уже спокійно сезон підходив до завершення, а ми закінчували роботу.
Прощання було сумним і радісним одночасно: з однієї сторони важко було прощатися із людьми, до котрий «душею» звикла, а з іншої – радість неймовірна повернутися до них, котрі і є твоєю душею.
Так й проводжали нас із роботи чи не найкраще у світі: із подарунками, фотографіями, грошовими преміями, гарними словами та проханнями обов’язково повертатися.
Перед від’їздом відвідали ми ще їх славнозвісні «моли» (комплекси магазинів за містом), з’їздили у Вашингтон, 3 дні пожили у Нью-Йорку (на Манхетені) та при перельоті ще й на 24 години у Лондон відпросилися (спеціально білети обміняли в надії на доброту візових офіцерів, що видають транзитну візу).
І опинилися в Україні… Трошки було розчарування, а перші сльози ще у літаку Лондон-Київ виступили на очі, коли побачила злих та непривітних українців, котрі, на жаль, не відрізняються високим рівнем культури та живуть за принципом: «Аби мені добре, а інші – не моя проблема». Засумувала я страшенно і так півночі проплакала у потязі, повертаючись додому.
Але, коли я побачила рідних, то все відійшло кудись далеко-далеко, бо я приїхала, туди, де краще…
