Михайлівська церква села Біличі - Історія с. Біличі Іваничівського р-ну Волинської обл.

Духовне читання

Категорії розділу

Дитяча сторінка [1]
Тема дня [33]
Новини парафії [11]

Форма входу

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Наша візитка

Код візитки

НАШЕ ОПИТУВАННЯ

Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 86

Прогноз погоди

Історія с. Біличі Іваничівського р-ну Волинської обл.



Свято-Михайлівська церква с. Біличі

с. Біличі Іваничівського району знаходиться за 8 км. від районного центру Іваничі та за 12 км. від Нововолинська. Перші згадки про поселення на території та місцях сучасного Іваничівського району знаходимо у Пельщинина «Древні поселення Західної Волині в ІІІ тис. до н.е.», а також у І. К. Свенишкова «Підсумки дослідження культур бронзової доби Прикарпаття та Західного Поділля» Вони пишуть, що в епоху міді-бронзи територію Волині заселяли землеробські племена, схожі з поселеннями Середнього Подунав’я.

У першому тисячолітті до н.е. на нашій території жили східнослов’янські племена. Як зазначає «Історія міст УРСР», що на території Волині жили племена дулібів, бужан і волинян.

Згодом західну частину області заселяють племена, поширені в Центральній Європі: біля сучасних сіл Зимне, Лежниця, Кречів, Литовеж існували їхні укріплені поселення. У І тисячолітті н.е. на нашій території жили східнослов’янські племена.

В VI-VIIст. дуліби вели тривалу війну з аварами, що оселилися в Подунав’ї. Зовнішня небезпека примушувала племена селитися поблизу 
м. Волині. Від назви міста пішла назва Волинська земля. Містечко Волинь було розташоване на лівому березі Західного Бугу в районі гирла р. Гучва. За старовинним переказом у 884 році древляни були підкорені поляками. На початку Х ст. Волинська земля входила до складу Київської Русі. У 988 р. Київський князь Володимир Святославович передав Волинь «в удільне управління своєму синові Всеволодові[1] і заснував м. Володимир-Волинський.» Православ’я на Волинь прийшло, очевидно, з Великої Моравії. Єпархія святих братів Кирила і Мефодія сягала рік Західний Буг та Стир. Але вона могла в себе включати і західну частину Волині. Існують перекази про те, що святі Кирило і Мефодій посилали проповідників в Селезію, Польщу і сусідню Русь.

Тому, якщо Волинь і була хрещена кн. Володимиром 988р, то це стосується лише дулібів, які жили у віддалених від Бугу місцевостях.

Першим єпископом Володимир-Волинського вважали Фому Грека, призначеного на єпископство в 988 р. Він був учителем православної віри та приклав чимало зусиль в утвердженні православ’я на Волині. Заснована єпархія була тільки в 922 р. Першим єпископом Володимир-Волинським був Стефан І-й. Підтвердження цього знаходимо в книзі П. Н. Батюшокова «Волынь историческая. Судьбы Юго-Западного края». «В этом же году св. Владимир ходил на хорватов, живших в верховьях реки Днестра, и посетил 
г. Владимир-Волынский». У переказах знаходимо, що князь Володимир збудував Васильківську церкву, капличку і заклав Успенський Собор.

У ХІІ-ХІІІ столітті у Володимирі-Волинському розвиваються різні ремесла, виготовляються вироби з міді, срібла, бурштину, кості, каменю, рогу, виготовляються дзвони. Розширюються зв’язки з сусідами і ведеться торгівля.

У 1240 р. татаро-монгольська орда сплює вщент Володимир-Волинський і всю його округу. Населення, дізнавшись про нашестя ворога, втікало у болота та непрохідні ліси.

Край відроджується, коли Галицько-Волинський князь Данило Галицький отримує булу від хана Батия.

У 1259 р. татаро-монголи вдерлися на територію Волині і наказали князю Данилу знищити укріплення Волинських міст.

У 40-х роках XIV ст. влада Золотої Орди ослабла і Волинь потрапила під вплив Литви.

У 1340 р. волинські бояри оголосили волинським князем Любарта – сина великого князя Литовського. Протягом XV-XVIст. на Волині з’являються великі земельні володіння Острозьких, Чорторийських, Сангушків, Заславських та ін.

Отже, вертаючись до Володимира-Волинського, як найближчого до нас міста бачимо, уже в Х ст. Володимир стає окраїною Київської Русі, маючи стратегічне значення як західний форпост на шляху іноземних загарбників. На той час це було одне з найбільших міст Київської Русі. Для свого часу воно мало досить міцні укріплення. Тому біля міста, в його передмістях починають селитися люди. Оскільки навколо були вільні землі, то люди розселялися за межами міста, обираючи ділянки біля річок, озер; корчували ліси, осушували болота.

Одним із давніх поселень була територія села Литовеж. Тут, на березі Західного Бугу виявлено залишки поселень і поховань доби міді (ІІІ тис. до н.е.), доби раннього заліза (VII-VIII ст. до н.е.), а також давньоруські поселення і городища ІV-XIIст.[2]

Можна сказати, що і територія Іванич також була заселена здавна. На околиці селища знайдено залишки поселення доби бронзи (ІІ, ІІІ ст. до н.е.). Знайдено кременеві ножі, кам’яну сокиру та посуд. Це є підтвердженням того, що територія від Литовежа до Іванич має давню історію.

Якщо Литовеж згадується в XVст. коли князь Литовський Свидригайло надав йому Магдебурзьке право, яке у 1501 році було підтверджено польським королем, то можна сказати, що поселення поза містом також були, а це означає, що Біличи у ХV ст. були заселені.

Тут були такі урочища: в селі за річкою – Підгайці, Старе, в полі Загушенки; під Заболотцями – Курилівщина, Кутива, Краків, Вирубанка, Сіножаті, Клопіт, Корчунок, Рідні, Городок, Золонщина, Озеро-Човниська. В урочищі Золонщина залишився вал. При земляних роботах там знайдений череп людини, пробитий в ділянці тімені великим залізним цвяхом. Таку історичну довідку дає Олександр Цінкаловський в книзі «Стара Волинь і Волинське Полісся» (Краєзнавчий словник).

У XV ст. село було у володінні Сангушків-Каширських. З 1420 р. Сангушки живуть в Камені. У 1530 р. А. Сангушко програв у карти велику суму і заклав Каширський фільварок. До 1565 р. Каширськ належав до Саншушків.

У документах зазначається, що князь М. Чорторийський, якому належали с. Біличі, платив за 8 димів, а у XVIIст. за 26 димів.

с. Біличі Іваничівського району у документах має такі назви: Бєліце, Біличе, Беліцькоє. У ХІХ ст. нараховувало до 64 димів і 450 жителів.

У селі була збудована дерев’яна церква, типова для Волині. Висота церкви зсередини 3,5м, а ззовні – 8м. Ілюстрація церкви, виконана графіком Чортопітою вміщена в альбомі, присвяченому Володимир-Волинському повіту, виданому у Львові в 1933р. За півстоліття село дуже розвинулося. Воно виросло майже в 4 рази. Якщо рахувати, що в одному домі жило 6-7 людей, то у селі проживало до 200 жителів. Ця цифра виведена спираючись на дані про село Литовеж у XVІІ ст. У князя Заславського налічувалось 107 димів і близько 700 жителів, тобто, майже 7 чоловік на дим.

До 1648 року населення Білич зменшується до 6 димів, тобто, у 5 разів. Платником за село залишився М. Чорторийський. Це могло означати, що селом пройшла епідемія або війна, що примусила тікати людей у Польщу та козацьку Січ.

У 1648-50 р. зостається один дим. Події цих років теж дають нам згадку про Біличі.

У 1648 році Б. Хмельницький звільнив Україну від поляків-католиків. На Волині діяли загони козаків під проводом Кривоноса та Колодки. Козаки Колодки взяли Володимир-Волинський і, повертаючись на Литовеж, проїжджали через с. Біличі. Разом з голотою с. Грибовиця і Литовежа розгромили маєток шляхтича Мокосія-Боковецького, спалили двір, захопили майно та знищили пасіку. Мокосій-Боковецький був уніатом, а його родич – уніатським єпископом у Володимирі-Волинському, що в 1635р. організував напад на обоз товарів, спроваджений у м. Торуль.

У 1650 році полки Б. Хмельницького під проводом самого гетьмана йшли до Берестечка. Проходячи через Біличі, вони викопали в селі криницю, обклали її дубом. Про це говориться у переказах. На Золонщині насипали вал, зробили засідку на польську шляхту, яка повинна була іти з Сокаля на Володимир-Волинський.

Місцеві перекази стверджують, що Б. Хмельницький приїхав у Низкиничі до Кисіля і підбивав його, як каштеляна Київського, приєднатися до повсталих. «Сідай на коня і їдь з нами». Кисіль відповів, що він вже старий і на коні йому важко. Йому треба їхати в кареті. Хмельницький поїхав до Будятич, де підбив українську шляхту до війни з католиками.

Проїжджаючи через Грибовиці, зайшов до церкви. Коли приїхав до Білич, звернув увагу на те, що головний тракт опускається вниз і біля Кущевої впирається в болото, проїхати яке неможливо. Гетьман дає наказ своїм полковникам десь за метрів 100 від дороги зробити насип, щоб можна було добре обстрілювати дорогу.

У селі залишив десь 3 сотні козаків (вал мав довжину 300м.). Після цього поїхав на Курилівщину до виритої козаками криниці, а потів поїхав до Завидова. У Завидовському лісі у капличці молився Богу і подарував Плащаницю. Січові стрільці на згадку про Хмельницького у цій капличці давали клятву на землю і воду. (1940-45рр.). У 1650р. в Біличі прибули жовніри, яких спорядила панська Польща на війну. Козаки Хмельницького та місцеве населення організували оборону. Вони дуже розумно, с фахом, насипали земляний вал до 3-5м. висотою серед болотистої місцевості в урочищі Золонщина паралельно до головного тракту. Знаючи, що ворог повинен іти тільки по дорозі через місток, бо кругом було болото, канави, річечка, озерце, вони насипали земляний вал до 300м. довжиною і зробили невеличкий прохід, яким могли вийти до болота, а через нього до урочища Старого, де у кущах були сховані коні. Коли шляхта наблизилася, то на неї посипався град куль. Ворог відступає, але зібравшись, відчепивши вози з обозів і штовхаючи їх перед собою, жовніри дійшли від Кущева до Золонщини і обстріляли козаків. Далі у хід пішли гармати, і козаки вимушені були відступати через вузький прохід до болота, на колодах-чайках переправлятися до урочища Старого, а там, сівши на коні, втікати у ліси. В помсту за це ворог спалив усе село, не зачепивши тільки церкву. Із села майже всі люди повтікали, а тих, хто залишився, жовніри катували, вбиваючи їм у скроні великі залізні цвяхи і ховаючи прямо на валу (про що говорять розкопки).

Пізніше Біличі переходять до Чацьких, а від них до Цєлковських.

У кінці ХІХ ст. село стає культурним центром Волинського повіту. Воно налічує майже 450 жителів. У селі збудовано школу. Але війна 1914 року змушує біличуків покидати рідну домівку і виїжджати на Житомирщину.

Після повернення людей додому, село починає відбудовуватися спочатку. Залишившись без житла, люди спали у сільській школі. На території сільського кладовища поховано 2 козаків, які загинули в І світову війну.

Життя ставало на свої місця. Люди відбудовувалися, почали працювати на своїх полях, а в неділю ходити до церкви.

Ще у 1620 році польський король Владислав ІV віддав наказ віддати уніатам церкви православних. Це стосувалося і Володимир-Волинської єпархії. Після цього у с. Біличі була збудована церква. Священство в ті часи було родове, тобто, священик учив сина, віддав у семінарію, він виростав, ставав його замісником.

У старій церкві священиками служили Іван Туркевич (1829-1869), Петро Кваснецький (1869-1885), Феодосій Кваснецький (1885-1919), Микола Кваснецький (1920 – 1929).

о. Феодосій Кваснецький був священиком у нашому селі довгі роки. Народився він у 1856 р., а помер 19 березня 1919 р. Скільки він служив у Біличах – невідомо, але не менше 30 років. Був дуже сторогий і його боялися в селі. Для односельців він був вимогливий, а діти втікали, побачивши, що священик їде селом своїми кіньми. о. Феодосій тримав виводок собак, любив природу. Як священик він виконував все по честі і достоїнству. Та як людина поступав не завжди правильно. Він не перечив своїй матушці, і через це його син Микола одружився без батьківського благословення і залишився без спадку.

о. Феодосій мав два сина: Миколу та Феодосія – обидва кінчали семінарію. Микола був дуже розумною та інтелігентною людиною. Кінчивши семінарію з відзнакою у самому Києві у свій час учителював в семінарії. Довгий час працював вчителем в місті Крилові. Хотів женитися на простій прибиральниці в школі. Батьки не дали благословення на вінчання, але Микола все одно на ній одружився. Наживши троє діток жінка Софія померла від туберкульозу і він бідний трудився і нічого від батьків не отримував.

У 1919 помер о. Феодосій. Біличуки вирішили їхати і забрати Миколу Кваснецького і просити, щоб він був священиком в їхньому селі. Після висвячення о. Миколай приїхав до Білицької церкви. Коли заспівав хор, священик упав у притворі на підлогу і дуже довго молився і плакав, згадуючи усі свої страждання.

о. Миколай був дуже турботливою, грамотною і культурною людиною. Він починає в селі бурхливу діяльність. о. Миколай бачив у своєму житті дуже багато розумного та доброго. Він хотів все це перенести в село. Він навчався у Києві, бачив золотоверхі собори, і прекрасні будинки, відчував дух часу і хотів зрушити з мертвої точки життя у селі. Священик засновує в селі «Просвіту», у школі дітей навчають українською мовою. Священик викладає у школі Закон Божий і працює як вчитель. За його ініціативою була відкрита читальня в домі Козачуків. Сюди сходилася молодь, читалися книжки, газети, велися дискусії. Довгими вечорами односельці ділилися тим, що бачили, читали, чули, вели розмови про своє буденне життя. Бібліотекарем був Н. Пучковський. За ініціативою М. Кваснецького у селі був збудований будинок кооперації, де були всі товари, крім горілки, які були необхідні простим селянам. Продавцем був Козачук Іван. Членами кооперації було 170 чоловік.

У сільській школі вчителем був Карпюк Броніслав Федорович, вірний друг о. Миколая. Вони разом організували «Просвіту». Сам Броніслав Федорович був родом з Галичини. Знав дуже багато пісень, любив співати і зумів організувати навколо себе круг любителів-співаків. Регентом церковного хору був Ляшук Йосип Андрійович, якого о. Миколай посилає на курси регентів. Селянин Пучковський був художником-самоучкою. Його 
о. Миколай Кваснецький посилає на навчання, яке той успішно закінчив. Художник Пучковський виконував всі художньо-оформлювальні роботи, потрібні для «Просвіти», малює декорації для п’єс та ікони для церкви. Все це робив безкоштовно. Таким чином, в селі було створено культурне ядро, до якого горнулися селяни.

Членами «Просвіти» були жителі села: Борищевський Михайло, Борищевський Григорій, Гаврилюк Іван, Аврись Іван, Козачук Агафія, Козачук Катерина, Киця Іван, Киця Стах, Киця Олексій, Киця Гордій, Киця Олександр, Кропивець Лука, Котилко Зотік, Котилко Тихон, Котилко Родіон, Ромашко Сергій, Ромашко Микола, Ружуй Трохим, Місюра Федір, Місюра Олексій, Місюра Ганна, Ліщук Ольга, Пучковський Никанор. Козачук Йосип, Козачук Феодосій, Козачук Іван, Процюк Володимир, був режисером аматорського драмгуртка, Киця Єфимія, Кропивець Сергій, та багато інших.

Дивлячись, як швидко почала розвиватись «Просвіта» польський уряд почав забороняти її діяльність, а на той час драмгурток уже ставив п’єси «Ой не ходи, Грицю» М. Старицького, «Дай серцю волю» М. Кропивницького та ін.

Церковний хор, а також народний хор були одними із кращих в окрузі. В народному хорі нараховувалося біля 40 чоловік, в церковному ще більше.

Церква була побудована у 1620-1640 роках, за архівними даними для перших поселенців, що складалося з 32 дворів. Ширина 6-8 м, а висота 8-10м, з хрестом і двома куполами. Типова для Волині Посвячена була святому Архістратигу Михаїлу. Так як людей було багато, а місця мало то було дуже душно і тісно, священик просить, щоб люди вирішили будувати нову церкву. У 1928 році на сході громади села Біличі було вирішено будувати нову церкву поруч із старою. Був складений комітет з шести чоловік, членами якого були: Киця Іван, Кропивець Фадей, Кидиба Дмитро, Пучковський Дем’ян, Киця Гаврило, Ляшук Йосип.

Кожен житель села повинен був здати 50 злотих. На зібрані перші внески був закуплений в Ружіямполі (теп. Устилуг) ліс. Для перевезення лісу з кожного двору, по мірі можливості, надавалися підводи. Цеглу на підмурівку було закуплено в м. Сокалі.

Для будівництва церкви був необхідний інженерний план затверджений відповідною польською установою в Варшаві. Від громади села був делегований член комітету Ляшук Йосиф.

Жителі села хотіли побудувати церкву в православному стилі з 
5 банями і окремою дзвіницею. Та польські архітектори «ввічливо» запропонували свій план у католицькому стилі, давши зрозуміти, що іншого варіанту бути не може. Ляшуку Йосипу нічого не залишалося, як повернутися із затвердженим планом церкви у вигляді «корабля» у католицькому стилі.

Селяни, звичайно, обурились, дізнавшись про те, що сталося, але мовчки взялися до роботи. Всі кошти бралися виключно із свого села, а пожертви поза своїм селом були категорично заборонені.

Для будівництва церкви було запрошено дві бригади з Грибовиць, одною керував Порва, другою Беренс.

Коли все дерево було обтесане і висушене бригада приступила до будівництва. Кожен дім повинен був один день годувати будівельників, тому діти залюбки ходили дивитися та приносили те, що приготували їх батьки.

Староста церкви Ситний Тимарій організував нічліг і відпочинок для будівельників.

Прикрим було те, що один з людей Курій не здав грошей і о. Микола наказав забрати в нього копу жита і продати, що Ситний з членами комітету і зробили. Але через деякий час дім та хлів старости хтось спалив, але люди приносили старості хто курку, гуску, качку; рідні теличку і корову і так залагодили цю страшну справу.

В серпні місяці 1929 року була зроблена фотографія о. Миколая разом з парафіянами біля будівлі нової церкви.

В 1929 році помер о. Микола. На його місце прийшов о. Феодосій, який служив в с. Заболотіці, його брат. Залишалось на церкві встановити хрести на куполах. Він продовжив працю свого брата і взявся за службу з болем і терпінням служив з червня 1929 до серпня 1934 р. о. Феодосій все робив як його брат, виступав з хором, ставили п’єси. Продовжував будівництво церкви, але не зважаючи на всі старання будівництво йшло дуже повільно через брак коштів.

При церкві зберігається досить цікавий документ: «Клірова відомість» від 1930 року. З неї ми можемо дізнатися досить цікаві факти, зокрема:

Церква побудована у 1693 році коштами парафіян освячена на честь святого арх. Михаїла. У 1871 також стараннями парафіян побудована дзвіниця. У 1922 році був проведений капітальний ремонт старої церкви, церковним утварем забезпечена в достатній кількості, а у 1928 році почато будівництво нової церкви. Також дізнаємося, що не було ревендікації церкви, що штат церкви складається з священика і псаломщика. Річний заробіток священика – 300 злотих, псаломщика – 120 злотих. У 1930 році дохід за треби складав 450 злотих. Також зазначається, що прибуток з землі складав 120 корців збіжжя. Садибна ділянка церкви складала 5,5 га, 28 га землі під пашнею і 5,5 га під сінокосом на відстані від церви 3-4 версти. Усього церкві належало 39 га землі.

У примітці зазначається, що наказом Консисторії від 17 березня 1927 року за №2386 дозволено причту Білицької церкви виділити вдові священика Олімпіаді Кваснецькій в тимчасове користування три десятини церковної землі з тим, щоб при відчуджненні землі на власність держави в тій парафії виділена їм земля була передана в довічне її користування.

У пункті, як використовується земля зазначено, що вона виділяється на спіл біднішим парафіянам. Сказано також, що не було випадків захоплення землі. Якість землі – Супісок і чорнозем. 1/3 землі щорічно відпускається в пар.

З цього документу ми дізнаємось, що біля церкви була побудована церковнопарафіяльна школа зі старої церкви. Пізніше приміщення було передане під Урядову Польську школу.

Далі в документі розповідається про стан, в якому знаходились будинки священика і псаломщика. Будинок священика був спустошений і кожного року священик власним коштом робив ремонт будинку. Будівництво будинку для псаломщика було розпочато 1915 року на кошти консисторії і незакінчений, а у 1928 році більша половина будинку закінчена на власний кошт псаломщика.

Випадків захоплень і відчуження будівель не було.

Зазначається, що відстань цієї від церкви до консисторії 125 верст, від місцевого благочинного в Литовежі в 5 верст, від повітового міста Володимир 25 верст, від поштової станції Грибовиця 4 версти, подається точна поштова адреса церкви: пошта Грибовиця село Біличі.

Вказується, що найближчі церкви знаходяться:

в с. Заболотці – Хрестовоздвиженська на відстані 3 верст;

в с. Грибовиця – Введенська на відстані 5 верст;

в. с. Іваничі – Казанської Ікони Божої Матері на відстані 5 верст;

в с. Грибовиця – Покровської Божої Матері на відстані 4 версти.

Приписних церков – одна, в с. Заболотці, разом з дзвіницею, 7 куполами, побудована в 1906 році на кошти парафіян, стан її цілком задовільний. У 1926 році пофарбована і в середині розмальована, потребує покриття цинковою бляхою.

Цвинтарних і молитовних будинків при церкві немає. Церковна земля в Заболотцях складає 41 десятину в 4 змінах. Якість землі супісок, пісок і чорнозем.

Також дізнаємося, що опис церковного майна заведений в 1927 році, зберігається в цілості, перевірений в 1927 році 10. 07. за № 6069

Прибутково-витратні книги про суми свічні та церковні прошнуровані і опечатані, зберігаються і цілості.

Копії метричних книг зберігаються і цілості з 1912 р. з жовтня місяця, а за попередні роки відіслані в Києво-Печерську Лавру під час евакуації.

В обискній книзі, виданій в 1926 році за шнуром і печаткою 62 писаних листа і 38 неписаних.

Сповідні розписи знаходяться і цілості з 1922 року.

В церковній бібліотеці знаходяться книги призначені для читання.

Немає церковних літописів.

Церковні гроші в цілості за ключем церковного старости й печаткою церковною.

При приході є дві школи: одна в Біличах, одна в Заболотцях.

Зазначається, що старостою церкви є Фома Ситник син Романа, який проживає в с. Біличах і займає свою посаду з 1927 року, а в с. Заболотцях Василь Степанович Процюк, який знаходиться на посаді з 1930 року.

У 1932 році Польськім урядом було закрито «Просвіту», хоча драмгурток працював до 1939 року.

В 1934 році священиком в Біличах став Афанасій Робетницький, який женився на Людмилі Кваснецькиій. о. Афанасій розпочав свою діяльність докладанням  значних зусиль для побудови церкви, а також на розвиток хору.

На той час в селі було 160 дворів. 10 молодих людей вчилися в гімназіях в м. Сокалі та в м. Володимирі-Волинському.

В 1939 році прийшла радянська влада, яка мала намір забрати церкву під клуб чи зерносховище.

У 1941 році друга світова війна дійшла теренів нашого краю.

Нова влада почала забирати молодих хлопців та дівчат на примусові роботи до Німеччини. В 1942 році в селі було організовано самооборону, яка захищала село від фашистів. Отже, в роки німецької окупації село не дуже постраждало від ворога.

В 1944 році був встановлений хрест-пам’ятник «Борцям за волю України».

В 1945 році багато селян повернулися з німецького полону, але радянська влада починає вивозити людей в Сибір. У 1948 році було зруйновано хрест «Борцям за волю України», а стару церкву розібрано. В 1948 році заарештовано о. Афанасія і матушку.

В 1949 році церкву обслуговувало декілька священиків, але церква була приписана до с. Грибовиці, до священика о. Турчановського. Він був людиною дуже порядною, високий, худорлявий, з білим довгим волоссям, вже не молодий. Колись він був полковим священиком. На службі був дуже вимогливим.

У 1957 році на службу був поставлений о. Антон Костюк. У 60-х роках була спроба підпалити церкву.

У 1970 році на службу заступив о. Сергій Депо, людина дуже інтелігентна і розумна. о. Сергій закінчив Духовну Семінарію. Він правив в 
с. Зимно і коли його призначили на два приходи: с. Біличі і Зимно служби відбувалися через неділю. Люди його також полюбили і всім серцем захищали від ворогів церкви. о. Сергій служив до 1985 року. У цьому році його призначили Володимир-Волинським благочинним.

У 1985 році прийшов о. Іван Ковальчук, який служив в с. Біличі і в 
с. Зимно так як і о. Сергій обслуговував ці дві парафії. о. Іван з честю їх прийняв, полюбив людей і паству, служби служив регулярно, ніколи не відмовляв в требах. Жив в с. Белз на Львівщині, доїжджав на приход.

З 6 червня 1988 року служить протоієрей о. Павло Мельник. Він продовжує просвітительську діяльність, яку почав о. Микола Кваснецький. Парафія на даний час налічує 50 парафіян. Зараз у храмі співає хор, в якому нараховується 35 хористів, диригент хору – матушка Мельник Світлана. Є дитячий хор, яким керує Желяскова Ірина, в ньому налічується 20 дітей. При церкві діє недільна школа. На Різдво проводяться конкурси, співають колядки, щедрівки. На другий день Пасхи конкурс писанок. При церкві є бібліотека духовної літератури. Сюди приходять люди і збагачуються духовно. На новому цвинтарі побудовано капличку, з основою 7 на 10 метрів і висотою 7 метрів на честь Миколи Чудотворця. На місці престолу старої церкви поставлено хрест «1000-ліття хрещення Русі». Новий престол для церкви вирізьбив Оліферович Михайло, а ікони на ньому написав о. Павло. Ще о. Мельник написав ікони Божої Матері Теребовлянської, Архістратига Михаїла та ін. Поновлено іконостас роботами молодого художника Манойла Віталія. Протоієрей Павло Мельник доклав всіх зусиль, щоб святий храм  с. Біличі був місцем духовного збагачення селян. 



[1]Записки Наукового товариства ім. Шевченка, т. 152, ст. 121; 125; 258

[2]Записки Наукового товариства ім.. Т. Шевченка, т. 54, стор. 235, 236.

Пошук

Календар

«  Вересень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Архів записів

Наші партнери

res.160011.0.1376b8cb285f4fe2ea8361c3cfaa9348.1874466166