Заповіді Божі

Про союз між вірою і любов’ю

Віра говорить християнину, що Бог є Отець, Який з любові до всіх людей віддав для спасіння світу Свого Єдинородного Сина на хресні страждання і смерть. У відповідь на таку Божу любов у людини повинна бути любов до Бога.

Віра знову говорить християнинові, що всі люди, — діти одного Бога Отця, тобто браття, і тому повинні любити один одного. І якщо між всіма людьми є споріднення за походженням, то між християнами є найближче, найблагодатніше споріднення синівства Божого через віру в Іісуса Христа, всі ми викуплені кров’ю Спасителя, — «усі бо ви одно в Христі Іісусі» (Гал. 3: 28), тому християни мусять єднатись між собою міцнішою любов’ю, ніж з іновірцями. Тому діяння і плід істинної віри — це любов до Бога і ближнього і звичайно — добрі вчинки.

Апостол Павло навчає, що з того часу, коли прийшов Христос, коли настав Новий Завіт, втратило свою силу і не має значення обрізання, що вимагав закон Мойсея, а має значення тільки віра, яка виявляє себе в любові. В Христі Іісусі не має сили ні обрізання, ні необрізання, але віра, що діє любов’ю (Гал. 5: 6).

Любов так міцно пов’язана з вірою, що без неї і добрих вчинків віра є мертвою, і не може привести до вічного життя. «Хто не любить брата, перебуває в смерті», говорить Апостол Іоанн Богослов (1 Іоан. 3, 14).

«Яка користь, браття мої, коли хто каже, що віру має, а вчинків не має? Чи може ця віра спасти його? Якщо тіло без духа мертве, так і віра без діл мертва» (Іак. 2: 14, 26).

Але і навпаки, любов і добрі вчинки без віри теж не можуть спасти людину, адже неможливо, щоб невіруючий в Бога почав Його любити, людина, природу якої знівечив гріх, не може творити істинних добрих вчинків, якщо не отримає через віру в Іісуса Христа благодатної допомоги для цього, бо віра іноді стає тяжким подвигом і вимагає надзвичайних зусиль волі, боротьби зі спокусами, які тяжко перемогти і котрі тягнуть в напрямку зла. У таких випадках для подвигів добра потрібна надприродна благодатна допомога. А вона дається тільки через віру, яка стає необхідною для богоугодного добродійного життя.

«Без віри ж не можна догодити Богові, — говорить Апостол Павло, — вірувати, мусить бо, хто приходить до Бога, що Він єсть, і хто Його шукає, тих нагороджує» (Євр. 11: 6)

Старозавітний закон Мойсея давав євреям широкі приписи, та не давав благодатної сили для їх виконання, і старозавітна людина була в безпорадному стані, бо не могла виконати всіх приписів закону, хоча знала, що за їх порушення їй загрожує прокляття.

«Котрі ж від діл закону, ті під клятвою: написано бо: проклятий, хто не встоїть у всьому написаному в книзі закону щоб робити те» (Гал. 3: 10).

Христос зняв з людини тягар цього прокляття, викупивши її гріх, оголосивши відпущення гріхів, вимагаючи для цього від людини, перш за все, віри в Себе.

Тому Апостол Павло навчає: «Ми бо духом од віри надії праведності ждемо» (Гал. 5: 5).

В іншому місці він знов говорить: «Благодаттю ви спасенні через віру, і це не від вас, Божий дар; не від вчинків, щоб ніхто не хвалився» (Єф. 2: 8-9).

Господь Іісус Христос говорить: >«Хто має заповіді Мої і держить їх, той любить Мене; а хто Мене любить, слово Моє держатиме» (Ін. 14: 21-23).

Апостол Іоанн Богослов пише: «Діточки мої не любімо словом ані язиком, а ділом і правдою» (Ін. 3: 18).

І знову він говорить: «Це є любов до Бога, щоб ми виконували заповіді Його» (1 Ін. 5: 3).

Про закон Божий внутрішній і зовнішній

Християнин має два засоби, щоб розрізнити добрі вчинки від злих: Закон Божий внутрішній — голос совісті, і Закон Божий зовнішній — заповіді.

Сумління — це особливий внутрішній голос, що свідчить перед свідомістю людини, де добро і де зло, де чесне, справедливе, шляхетне, і де безчесне, неправдиве, ганебне. За добрі вчинки сумління нагороджує людину внутрішнім миром і душевним спокоєм, за злі вчинки воно карає гризотою і стражданням, котре часом буває надзвичайно важким.

Про цей внутрішній закон, властивий душі кожної людини, Апостол Павло говорить: «Коли бо (язичники), не маючи закону, по природі законне чинять, ці, закону не маючи, самі собі закон: вони показують, діло законне, написане в серцях їх, про що свідчить совість їх, і між тим думки їх, одна другу осуджують, або оправдують» (Рим. 2: 14-15) Але через порочність людської натури внутрішній закон часто не в змозі спонукати людину чинити добро, бо не завжди давав і дає відповідні настанови, схвалюючи лихі вчинки, вважаючи, помсту за неправду і т. і. добрими і моральними вчинками, необхідно було дати людям зовнішній закон — заповіді.

Апостол Павло говорить: «Що ж тоді закон? Він був даний з причин перступів» (Гал. 3: 19), тобто, його дано на допомогу внутрішньому законові, що був неспроможний спрямувати людину на шлях істини.

Цей зовнішній закон дав Бог єврейському народові, під час поневіряння євреїв по пустині Аравійській, на горі Синай через Мойсея.

Заповіді цього закону такі:

1. Аз єсмь Господь Бог твой: да нє будут тєбє бозі інії, развє Мєнє.
2. Нє сотворі сєбє куміра і всякаго подобія, єліка на нєбєсі горє, і єліка на зємлі нізу, і єліка в водах под зємлєю: да нє поклонішіся ім, ні послужіші ім.
3. Нє пріємлі імєнє Господа Бога твоєго всує.
4. Помні дєнь субботній, єже святіті єго: шєсть днєй дєлай, і сотворіші в ніх вся дєла твоя, в дєнь же сєдьмий, суббота, Господу Богу твоєму.
5. Чті отца твоєго і матєрь твою, да благо ті будєт, і да долголєтєен будєші на зємлі.
6. Нє убій.
7. Нє прєлюби сотворі.
8. Нє украді.
9. Нє послушествуй на друга твоєго свідєтєльства ложна.
10. Не пожєлай жени іскрєнняго твоєго, не пожелай дому бліжняго твоєго, ні сєла єго, ні раба єго, ні рабині єго, ні вола єго, ні осла єго, ні всякаго скота єго, ні всєго, єліка суть бліжняго твоєго.

1. Я Господь Бог твій, нехай не буде в тебе інших богів, окрім Мене.
2. Не роби собі ідола, ані щось подібне до нього, з того, що на небесах угорі, і що на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм.
3. Не клич без потреби імені Господа Бога твого.
4. Пам’ятай про день суботній, щоб святкувати його; шість днів працюй і пороби за той час всі діла твої, а день сьомий (суботу) присвяти Господу Богу твоєму.
5. Шануй батька і матір твоїх, щоб добре було тобі, та щоб довговічним ти був на землі.
6. Не вбивай.
7. Не чини перелюбу.
8. Не кради.
9. Не свідчи неправдиво проти ближнього твого.
10. Не побажай жінки ближнього твого, не пожадай дому ближнього твого, ані поля його, ані слуги його, ані служниці його, ні вола, ні осла його, ані худоби його, ні всього, що є у ближнього твого.

Хоча ці заповіді були дані єврейському народові, та вони обов’яз¬кові і для християн, бо це і є той внутрішній закон, який, зі слів Апостола Павла, написаний в серці кожної людини.

Сам Господь Іісус Христос вимагав виконання старозавітних заповідей Закону Божого і навчав розуміти їх докладніше, як до Нього їх розуміли.

Поділ заповідей на дві скрижалі

Десять Заповідей Божих поділено на дві скрижалі, щоб показати, що в них містяться два види любові, два види обов’язків: любов до Бога і любов до ближнього.

Нашими ближніми ми повинні вважати всіх людей, як таких, що створені єдиним Богом і походять від однієї людини; але люди одної з нами віри — наші ближні передусім, як браття в Христі.

Про любов до самого себе немає заповіді, і вона непотрібна, бо й без заповіді «ніхто ніколи не мав ненависті до свого тіла, але годує і гріє його», говорить Апостол Павло (Єф. 5: 29).

З трьох наших обов’язків: до Бога, ближнього і себе, на першому місці завжди повинна бути любов до Бога, Якого ми мусимо любити заради Нього Самого, Його безмірної досконалості, премудрості, доброти, справедливості і т. і. На другому — любов до ближнього, якого ми зобов'язані любити заради Бога, бо коли ми любимо ближнього, ми догоджаємо Богові, коли ми чинимо добро ближньому, виявляємо доброчинність, то ми цим самим служимо Йому. На страшному суді праведникам, що чинили добродійства ближнім, Спаситель скаже: «Коли ви вчинили це одному з цих найменших братів Моїх, то Мені вчинили» (Мф. 25: 40).

Любити себе ми повинні заради Бога, а частково задля ближніх. Християнин, коли любить самого себе, турбується про свій духовно-моральний розвиток і досконалість, освічуючи в душі своїй образ і подобу Божу, він чинить на славу Божу і стає більш спроможним для служби ближнім.

Тому стає зрозумілим, що любов до себе треба принести в жертву задля любові до ближнього, а любов до ближнього — в жертву задля любові до Бога. Якщо потрібно вибирати: врятувати себе від загибелі, чи ближнього, то істинний християнин пожертвує собою. Перед вибором, зректися Христа, чи визнанням віри в Нього засмутити батька і матір, християнин обере останнє.

«Більше від цієї любові ніхто не має, як хто душу свою покладе за друзів своїх», говорить Христос (Ін. 15: 13).

«Хто любить батька або матір більш од Мене, той недостойний Мене, і хто любить сина або дочку більш од Мене, той недостойний Мене» (Мф. 10: 37).

Хоч весь закон тримається на двох заповідях, проте його поділено на десять заповідей, щоб чіткими стали наші обов’язки по відношенню до Бога і до ближнього. Обов’язки по відношенню до Бога викладено в перших чотирьох заповідях, а до ближнього — в останніх шести. Про обов’язки до себе самого можна розмірковувати на основі наших обов’язків до ближніх, яких ми мусимо любити, як самих себе.

Пояснення Заповідей Божих

Перша заповідь

наказує пізнавати і шанувати істинного Бога.

Обов’язок пізнавати Бога випливає зі слів: «Я Господь Бог твій», якими Господь вказує на Самого Себе і закликає людину до богопізнання. Наступні слова «Нехай не буде тобі інших богів, окрім Мене», закликають шанувати і звертатись тільки до єдиного Бога.

З обов’язку пізнавати Бога випливають такі обов’язки:

1. навчитись богопізнання, як найважливішої з усіх наук;
2. уважно слухати повчання про Бога і Його справи в храмі і побожні розмови про це вдома;
3. итати і слухати книги, які навчають богопізнання: Святе Письмо і писання святих Отців Церкви;

Обов’язок богошанування приписує обов’язки внутрішнього і зовнішнього шанування Бога.

Обов’язки внутрішнього богошанування такі:

1. Вірувати в Бога
2. Покладати надію на Бога.
3. Любити Бога
4. Ходити перед Богом, тобто пам’ятати про Нього і ніколи не забувати, що Він бачить не лише наші вчинки, але й найпотаємніші думки.
5. Боятись Бога або приклонятися перед Ним, вважаючи гнів Отця Небесного найбільшим для себе нещастям і тому стерегтись, щоб уникнути цього гніву.
6. Коритись Богові, тобто бути готовим завжди робити те, що Він наказує, і не нарікати, коли Він буде робити щось з нами всупереч нашим бажанням.
7. Поклонятись Йому, як Найвищій Істоті.
8. Славити Бога, як Найдосконалішу Істоту.
9. Дякувати Богові, як Творцеві, Промислителеві і Спасителеві.
10. Закликати Бога, як Вседоброго і Всесильного помічника у всякому доброму починанні.

Обов'язки зовнішнього богошанування такі:

1. Визнавати Бога, хоч би за це треба було терпіти нестатки, скорботи і страждання, і смерть
2. Брати участь у прилюдній Службі Божій.

Гріхи проти першої заповіді:

1. Безбожність, коли люди порочні, котрих псалмоспівець Давид називає божевільними, бажаючи позбавитись страху суду Божого і кари за гріхи, запевняють себе і говорять в серці своєму: немає Бога (Пс. 13, 1).
2. Багатобожжя — визнання багатьох фальшивих богів, замість єдиного істинного.
3. Безвір’я в Божественне одкровення і промисел.
4. Єресь, коли до істинного вчення віри додають погляди фальшиві, противні Божественній істині.
5. Розкол — самовільне ухиляння від канонів Православної Церкви з приводу певних обрядів, котрі, в тому числі випадкові, визнаються за саму суть віри і прирівнюються до догматів, тобто до істинних засад віри.
6. Боговідступництво — зречення віри з-за страху людського, або для мирських вигод.
7. Відчай — втрата надії на благодать і спасіння.
8. Чаклунство, — залишення віри в силу Божу, віра таємним і переважно злим силам тварей і особливо злих духів і прагнення вирішувати свої проблеми за їхньою допомогою.
9. Марновірство (забобон) — віра в особливу силу якоїсь речі, ніби вона має надприродну Божественну силу і покладання надії на неї замість Бога, або страх перед нею.
10. Лінь по відношенню до науки побожності, молитви і прилюдної служби.
11. Любов до творіння в більшій мірі, як до Бога.
12. Чоловікоугодіє, — догоджання людині і нехтування обов’язками догоджання Богові.
    «Як би я й досі догоджав людям, то не був би рабом Христовим», говорить Апостол Павло (Гал. 1: 10).
13. Чоловіконадіяніє (самовпевненість), — покладання надії на власні сили і здібності і на сили та здібності інших людей в більшій мірі, ніж на поміч і милість Божу.

«Так говорить Господь: проклята людина, яка покладає надію на людину і тіло робить своєю підпорою, і якої серце віддаляється від Господа» (Ієрем. 17: 5).

Для більш досконалого виповнення своїх обов’язків до Бога християнин мусить зректись самого себе. (Мк. 8: 34).

Зректись самого себе, як навчає Василій Великий, означає позбутись старої людини, тобто своїх гріховних похотей, прихильностей і звичок, не мати пристрастей до земних речей, якщо це перешкоджає побожності, і, нарешті, не дорожити навіть життям і бути готовим прийняти саму смерть, коли це потрібне для благоугодження Богові.

Зрікаючись самого себе, відмовляючись від багатьох речей, які можуть бути джерелом миттєвого щастя, християнин, отримує благодатну Божественну втіху, якої страждання заглушити не можуть.

«В миру, як множаться в нас терпіння Христові, множиться Христом і потіха наша», навчає Апостол Павло (2 Кор. 1: 5).

Наказуючи шанувати тільки Єдиного Бога, перша заповідь не забороняє належного шанування Ангелів і Святих Угодників Божих, бо, шануючи їх, християнин не віддає їм Божественного поклону і шанування, а шанує в них благодать Божу, яка діє через них на нас, і просить їх заступництва і оборони перед Богом.

Друга заповідь

наказує уникати неправдивого шанування Бога і тому не робити ідолів і не кланятись їм.

Ідол, як пояснює ця заповідь, є зображення якої-небудь тварі, небесної, земної, або такої, що знаходиться в воді, і поклоняються, і служать їй замість істинного Бога.

Забороняючи поклоніння зображенням неправдивих богів, друга заповідь не забороняє поклонятись зображенням істинного Бога, або угодників Божих, тобто іконам (образам) . Це видно з того, що Мойсей, через якого Бог дав заповідь, одночасно отримав наказ від Бога поставити в скинії золоті зображення херувимів в найголовнішій внутрішній частині храму, до якої народ звертався, коли молився до істинного Бога, у Святая Святих.

Приклад Мойсея для Православної Християнської Церкви має велике значення бо він доводить правильність використання святих ікон.

Відносно вшанування образів треба зауважити ще й таке. Їх посвячує священик молитвою з окропленням святою водою. Шанувати ікону — не значить боготворити її, це було б противно заповіді. Але вживати образи для побожних споминів справ Божих і святих Його заповідей не забороняється, бо в цьому випадку вони — те саме, що й книги, написані замість літер зображеннями осіб і предметів. Християнин, коли молиться перед образом, повинен розумом споглядати на Бога і святих, які на них зображені.

Гріхи проти другої заповіді звуться ідолопоклонством.

Крім ідолопоклонства у звичному значенні цього слова, є ще види хитрого ідолопоклонства:

1. Користолюбство або жадібність до набуття майна, бо жадібна людина більше працює для маєтку, як для Бога.
   Апостол Павло говорить: «Умертвіть... жадібність, котра є ідолослужіння» (Кол. 3: 5).
2. Чревоугодіє або ненаситність і п’янство, бо ненаситні найвище ставлять чуттєві насолоди.
   Апостол Павло говорить, що у ненаситних бог — черево, або інакше, черево є їх ідолом (Фил. 3: 19).
3. Гордість—перебільшення своїх заслуг.
4. Марнославство — бажання людини, щоб її заслуги визнавали інші; значить для гордої і марнославної людини ідолом є її особисте «я», власна особа.

Має відношення до ідолопоклонства і лицемірство, коли людина з побудження чванливості прагне заслужити собі похвалу від інших, лише виставляючи на вид певні удачі, що заслуговують на похвалу, не дбаючи про те, щоб мати ці властивості в дійсності, не стараючись дійсно бути доброчинцем, а задовольнятись лише удаваними добродійствами.

Якщо друга заповідь забороняє гордість, марнославство і лицемірство, то цим самим вона навчає покори і доброчинності в тайні.

Третя заповідь

забороняє порушувати обов’язок богошанування навіть словом і не вимовляти імені Божого всує, тобто надаремно.

Ім’я Боже призивається надаремно, коли вимовляється в розмовах марних, а тим більше, коли вимовляють брехливо і непобожно.

Третя заповідь забороняє гріхи:

1. >Блюзнірство або похабні слова проти Бога.
2. Нарікання на Бога або скарги на Його провидіння.
3. Кощунство, коли священні предмети обертаються в жарт і поругання.
4. Неувагу під час молитви, коли слова молитви вимовляють механічно, не вникаючи в суть молитви.
5. Фальшиву клятву, коли стверджують клятвою те, чого немає.
6. Клятвопорушення, коли не виконують справедливої і законної клятви або складають неправдиве свідоцтво, давши присягу.
7. Порушення обітниць,
8. Божіння або нерозважлива клятва в звичайних розмовах.

«А Я кажу вам: ніяк не клянись, слово ж ваше нехай буде: «так, так», «ні, ні», а що більше цього, те від лукавого», навчає Апостол Павло (Мф. 5: 34, 37).

Однак, клятви в справах суспільних ця заповідь не забороняє. Сам Бог, даючи обітницю Авраамові, що від нього постане численне потомство і через його Нащадка благословляться всі народи земні, ствердив Свою обітницю клятвою. Тому й ми, коли цього вимагають важливі обставини, за вимогою законної влади, можемо давати клятви або присяги з незмінним наміром ні в якому разі не порушувати її.

Апостол Павло говорить, що люди клянуться вищим і клятва кладе кінець їх суперечкам; тому й Сам Бог, бажаючи засвідчити незмінність Своєї волі, Своєї обітниці, вжив клятви (Євр. 6: 16-17).

Четверта заповідь

наказує зберігати порядок в часі і в справах богошанування, а саме, працюючи шість днів на тиждень, сьомий день людина повинна присвячувати Богу.

Основою для такого установлення є те, що Бог протягом шести днів творив світ, а на сьомий день відпочив від усіх справ Своїх.

У Старозавітній Церкві посвячували Богові день суботній; а в Новозавітній Християнській Церкві присвячують Богові неділю (воскресеніє) у пам’ять воскресіння в цей день Христа Спасителя. Проте і суботу, на згадку про сотворіння світу, і для продовження колишнього святкування відокремлюють від інших днів полегшенням посту.

Святкування недільного (воскресного) дня веде свій початок з часів Апостольських. В книзі Діянь Святих Апостолів згадується про зібрання учнів, тобто християн во єдину от субот, тобто в перший день тижня або воскресний для переломлення хліба тобто для виконання Таїнства Причастя (Діян. 20: 7). У Апостола Іоанна Богослова в Одкровенні теж згадується день воскресний (Одкр. 1: 10).

Як в Старозавітній Церкві під суботою розуміли і інші, встановленні для святкування і посту дні: свято Пасхи, П’ятидесятниці і ін., так і в Християнській Православній Церкві, крім неділі або воскресного дня шанують і інші свята й пости, встановлені для вшанування Бога, Божої Матері і Святих Угодників Божих.

Найголовніші свята в Православній Церкві встановлено в пам’ять найважливіших подій, що стосуються втілення Сина Божого і явлень Божества; а потім інші, які встановлено на честь Божої Матері, що прислужилась тайні втілення. Свята ці в порядкові подій такі:

1. День Різдва Пресвятої Богородиці святкується 8 вересня.
2. День Введення Пресвятої Богородиці в храм — 4 грудня.
3. День Благовіщення — 7 квітня.
4. День Різдва Христового — 7 січня.
5. День Хрещення Господнього або Богоявлення — 19 січня.
6. День Стрітення Господнього — 15 лютого.
7. День Преображення Господнього — 19 серпня.
8. День Входу Господнього в Ієрусалим — за шість днів до Пасхи.
9. Пасха, Свято Воскресіння Христового.
10. День Вознесіння Господнього — у сороковий день після Пасхи.
11. Свято П’ятидесятниці, на спомин Сходження Св. Духа на Апостолів, і разом свято Пресвятої Тройці — у п’ятидесятий день після Пасхи.
12. День Воздвиження хреста Господнього — 27 вересня.
13. День Успіння Пресвятої Богородиці — 28 серпня.

Пости в Православній Церкві встановлено одноденні і багатоденні.

До одноденних належить: середа і п’ятниця кожного тижня: середа — в пам’ять зради Христа Іудою, п'ятниця — в пам’ять страждань і смерті Христової; потім, день Усікновення голови Іоанна Хрестителя — 11 вересня, день Воздвиження хреста Господнього — 27 вересня і святий вечір напередодні хрещення Господнього — 18 січня.

Багатоденних постів чотири. Найважніший з них Великий піст, що складається з Чотиридесятниці або сорокаденного посту, в пам’ять сорокаденного посту Господа Іісуса Христа в пустині і Страсного тижня на згадку останніх великих подій з Його земного життя.

Після Великого посту до багатоденних постів відносяться: Різдвяний або Филипівка, Успенський і Святих Апостолів. Перші два пости встановлено для того, щоб подвигом помірності приготуватись до належного святкування наступаючих за цими постами свят Різдва Христового і Успіння Божої Матері; а останній, крім цього, і для наслідування Апостолів, котрі постили, готуючись виступити на подвиг проповіді Христової науки.

Шанування свят полягає в тому, що в дні свят християнин має залишити свої життєві справи і втіхи, щоб мати більше часу для справ і діл святих, богоугодних на славу Божу. А такими справами можуть бути:

1. Присутність на прилюдних службах Божих.
2. Домашня молитва, читання священних і взагалі релігійно-моральних книжок і повчальні бесіди і розмови.
3. Справи доброчинності, тобто жертва на користь храму і бідних, відвідування хворих і в’язнів у в’язницях і інші справи християнської любові.

Це не означає, що таких справ не можна робити і в інші, не святкові дні. Але справа в тому, що не кожен має на це час, котрий в будній день треба використовувати на справи життєві, на набуття необхідних засобів існування. Проте молитись вранці, увечері, перед обідом і вечерею, так і після їжі, і, по можливості, перед початком і після закінчення кожної справи, християнин повинен щодня.

Наказуючи посвячувати Богові сьомий день в тижні, четверта заповідь одночасно велить шість днів працювати, і, значить, осуджує безділля і неробство в будні дні.

П’ята заповідь

наказує любити і шанувати ближніх, особливо близьких до нас, починаючи з батьків.

Шанування батьків полягає в тому, щоб ми:

1. Ставились до них з пошаною, не дозволяли собі в відношенню до них жодної грубості.
2. Коритися їм.
3. Годували і доглядали їх під час хвороби в старості.
4. Після їх смерті, так само як при житті, молились за спасіння їх душ і вірно виконували їх заповіти, якщо вони не суперечать Законові Божому і державному.

Діти так багато зобов’язані своїм батькам, що обов’язок любові до батьків — це один з найлегших обов’язків людини. А тому й гріх нешанування батьків стає особливо тяжким і заслуговує на суворий осуд. В Старому Завіті Мойсей за лихослів’я батька або матері встановив смертну кару (Ісх. 21: 16). Виконання п’ятої заповіді стає підставою порядку й устрою перш за все родинного, а потім і всякого суспільного життя.

З огляду на таку важливість цієї заповіді, до неї додано і обітницю нагороди за її виконання: довголітнє і щасливе життя на землі, щоб сильніше спонукати до виконання заповіді. Приклади древніх Патріархів і Праотців доводять, що Бог дає особливу силу благословенню батьків (Бут. 27).

«Благословення батьківські зміцнює доми чад» (Сир. 3-9). Наказуючи шанувати батьків, п’ята заповідь під батьками розуміє, перш за все, рідних батька і матір, а потім  всіх тих, що в будь-якому відношенні замінюють нам батьків. А такими є:

1. Громадська влада і батьківщина, бо держава є великою родиною, в якій всі громадяни — ніби браття між собою, котрі повинні дбати один за одного, допомагаючи владі і сприяючи розвитку своєї держави.
   «Усяка душа властям вищим нехай кориться», говорить Апостол Павло, «нема бо власті, котра не від Бога, які ж є власті, від Бога вони наставлені. Тим же, хто противиться власті, Божому повелінню противиться» (Рим. 13: 1-2) «Тим же, — продовжує Апостол — «треба коритися не тільки ради гніву, але й ради совісті» (Рим. 13: 5).
   «Віддавайте всякому належне: кому данину — данину; кому мито — мито; кому страх — страх; кому честь — честь» (учить Апостол Павло (Рим. 13: 7). «Віддайте кесареве кесареві, а Боже — Богові», — говорить Спаситель (Мф. 22: 21).
2. Пастирі і учителі духовні, бо як від батьків ми отримуємо життя тілесне, так від пастирів і учителів духовних християнин відроджується в Таїнстві Хрещення для життя духовного і виховується в ньому.
   Апостол Павло, наставляючи християн на послух і покору наставникам духовним, говорить, що ці наставники піклуються про душі віруючих, будучи зобов'язані дати за них звіт, і тому, говорить Апостол, хай вони, наставники, роблять це з радістю, а не з зітханням смутку і скорботи, бо це не є корисним для віруючих (Євр. 13: 17).
3. Старші віком, як люди, які мають багатий життєвий досвід і тому можуть бути нашими керівниками в житті.
   Апостол Павло пише до Тимофія: «Старого не докоряй, а вмовляй, як батька… старих жінок, як матерів» (1 Тим. 5: 1-2).  Читати далі...