Заповіді Божі продовження

Шоста заповідь

забороняє шкодити життю ближнього, а особливо в будь-який спосіб позбавляти ближнього життя.

1. Коли убивають ворога на війні за ближніх і батьківщину.
2. Коли злочинця карають смертю в тому випадку, якщо не залишається інших засобів захистити суспільство від злої волі злочинця.

Невільний вбивця не може вважати себе невинним, якщо не вжив належних осторог від нещасної несподіванки, в будь-якому разі він повинен очистити своє сумління покаянням, згідно з церковною установою.

Крім безпосереднього вбивства, до нього слід віднести такі випадки:

1. Коли суддя карає підсудного, невинність якого йому відома.
2. Коли хто переховує або звільняє вбивцю, і таким чином дає йому можливість здійснювати нові вбивства.
3. Коли хто не визволяє від смерті ближнього, маючи таку можливість, коли, наприклад, багатий допускає голодну смерть бідняка.
4. Коли хто непосильними роботами і жорстокими карами виснажує ближнього і тим самим прискорює його смерть.
5. Коли непомірністю та іншими пороками вкорочують власне життя.
6. Найстрашнішим гріхом проти шостої заповіді є гріх самогубства.

Самогубець грішить, перш за все, проти Бога, присвоюючи собі право розпоряджатись життям, яке дарував Господь і яке може забрати тільки Він, грішить самогубець проти ближніх, викликаючи своєю смертю страждання кого-небудь, найперше близьких людей, і цілком безневинне страждання, нарешті самогубець грішить проти самого себе, ризикуючи власною вічною долею, бо йде на суд Господа, як нерозкаяний відступник від Його волі.

До гріхів проти шостої заповіді відноситься і вбивство духовне, коли зводять ближнього на шлях невірства і цим віддають його душу на смерть духовну.

Про тягар гріха духовного вбивства говорить Спаситель: «Хто спокусить одного з малих цих, що в Мене вірують, тому краще було б, коли б камінь млиновий повішено було йому на шию й потонув би він в глибині морській» (Мф. 18: 6).

До таких проявів вбивства відносяться всі вчинки і слова, що противні любові і порушують спокій і безпеку ближнього, і нарешті, внутрішню ненависть до ближнього, хоч би вона і не виявлялась ззовні. (1 Ін. 3: 15).

Забороняючи шкодити життю ближнього, шоста заповідь одночасно наказує бути доброчинним: з усіма обходитись милостиво, з любов’ю і повчально, миритись з тими, що гніваються, прощати кривди і чинити добро ворогам.

Сьома заповідь

наказує не порушувати чистоти звичаїв і тому забороняє перелюб; під ним треба розуміти такі гріхи:

Апостол Павло вважає гріхи перелюбу настільки огидними, що радить і не говорити про них християнам (Єф. 5: 3). Тільки для того, щоб відвернути від них, потрібно згадати про деякі види перелюбу.

Господь Іісус Христос так суворо ставиться до цих гріхів, що осуджує навіть внутрішній перелюб, тобто гидкі думки і бажання.

«Усякий, хто тільки спогляне на жінку бажаючи її, той учинив перелюб з нею у своїм серці» говорить Він (Мф. 5: 28).

Щоб вберегти себе від гріхів проти сьомої заповіді, треба остерігатись всього, що може збудити нечисті відчуття, наприклад, похітливих пісень, танців, непристойних речей, нескромних забав і жартів, читання книжок, в яких змальована нечиста любов і т. д. Треба, як навчає Євангеліє, не дивитись на те, що спокушує.

«Коли ж праве око твоє вводить тебе в гріх, вирви його й кинь од себе; бо краще для тебе, щоб один з членів твоїх згинув, ніж щоб усе тіло твоє було кинуто в пекло» (Мф. 5: 29).

Звичайно, вирвати око треба не рукою, а міцною волею, тобто твердо постановити не дивитись на те, що спокушує.

Забороняючи перелюб сьома заповідь наказує всім, що перебувають в шлюбі, подружню любов і вірність один одному, а для неодружених цілковиту чистоту і невинність.

Апостол Павло пише: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву і Себе віддав за неї» (Єф. 5: 25)

Також він наставляє і жінок: «Жінки, коріться своїм чоловікам, як Господу, бо чоловік є глава жінки, як і Христос глава Церкви, і Він же Спаситель тіла» ( Єф. 5: 22-23).

Святе Письмо нагадує, що «тіла наші суть члени Христові і храм Святого Духа» і що «розпусник грішить проти власного тіла».(1 Кор. 6: 15, 18, 19), бо розтліває його, заражає хворобами і розтліває душевні здібності як уяву і пам’ять.

Восьма заповідь

наказує не робити шкоди майну ближніх, а тому забороняє такі гріхи:

1. Злодійство — таємна крадіж чужої речі.
2. Грабіжництво — явне і насильницьке заволодіння чужим майном.
3. Шахрайство — привласнення чужого майна хитрощами, коли, наприклад, дають фальшиві гроші замість справжніх, негожий товар замість якісного, використовують під час торгівлі неправдиві ваги або міри, щоб дати менш, як належить і т. п.
4. Святотатство — привласнення церковного майна.
5. Духовне святотатство, коли одні продають, а інші приймають священні посади не по заслугах, а з корисливих мотивів.
6. Хабарництво.
7. Дармоїдство, коли, отримуючи платню за працю, працюють недобросовісно і тим самим наносять матеріальну шкоду суспільству і державі, або ж приватним особам; дармоїдством можна назвати й те явище, коли люди, що можуть працювати, бажають жити з жебрацтва.
8. Лихварство, коли використовуючи тяжке положення ближнього, прагнуть на цьому збудувати добробут, віддаючи гроші під надто високі проценти, понижуючи платню робітникам, примушуючи їх робити понад силу і т. д.

Восьма заповідь також приписує і добродійства: безкорисливість, вірність у протилежність ошуканству, правосуддя і милосердя до бідних. Останній обов’язок випливає з восьмої заповіді тому, що будь-яка власність, якою ми володіємо, — це дар Божий, а тому ми повинні використовувати її згідно волі Божої, а Бог приписує співчутливе ставлення до потреб ближніх, і тому наш обов’язок — допомагати бідним в потребі з дарованого нам Господом майна.

Нарешті, сюди можна віднести добродійство, котрого не можна вимагати від кожного, але можна пропонувати тим, що прагнуть до подвигів побожності: цілковите зречення всякої власності.

«Коли хочеш бути звершений, то йди, продай все добро своє і роздай убогим: і матимеш скарб на небі» (Мф. 19: 21).

Дев’ята заповідь

наказує не шкодити ближнім словом і тому забороняє:

1. Неправдиве свідчення на суді, коли на кого-небудь свідчать, доносять або оскаржують неправдиво.
2. Неправдиве свідчення поза судом, коли кого обмовляють позаочі, або кого в лице ганять несправедливо.

Існують посади, що зобов’язують людину до того, щоб судити за злочини і вади інших, вказувати їм на ці вади, докоряти і карати. Сюди належать: судді, начальники, пастирі, вихователі і т. д. Але якщо ми не покликані до цього відповідною посадою, то Євангеліє не дозволяє нам судити про дійсні вади і недоліки ближніх.

«Не судіть, щоб і вас не судили», говорить Спаситель (Мф. 7: 1).

Неправдиве свідчення не дозволяється християнинові й тоді, коли він цією брехнею не має наміру зашкодити ближньому, бо і в цьому випадку його не можна узгодити з любов’ю і пошаною до ближнього і з гідністю людини, особливо християнина, як створеного для істини і любові.

«Відкинувши фальш, говоріть правду кожен до ближнього свого, бо ми одне одному члени», говорить Апостол Павло (Єф. 4: 25).

Для більш повного виконання цієї заповіді ми мусимо утримувати язик.

«Хто бо хоче життя любити і бачити дні добрі, нехай вдержить язик свій від злого і уста свої від лукавих речей» (1 Петр. 3: 10).

«Коли хто з вас думає, що він вірний між ними, не втримуючи язика свого, а обманюючи серце своє, у того марна віра» (Іак. 1: 26).

Десята заповідь

наказує не бажати шкоди ближньому.

Хоч від одного лише нашого бажання шкоди наш ближній не постраждає, однак, десята заповідь забороняє недобрі бажання, по-перше, такі душевні порушення оскверняють нашу душу, роблять її нечистою перед Богом і негідною Його. «Мерзота Господу помисел неправедний» (Притч. 15: 26); по друге, лихі думки і бажання можуть викликати за собою і самі вчинки, як про це говорить Сам Спаситель:

«Бо з серця виходять лихі думки, душогубства, прелюбу, любодійства, крадіж, криві свідоцтва, хули» (Мф. 5: 19)

Передусім десята заповідь забороняє бажання похітливі (не побажай жінки ближнього твого), користолюбні (не побажай дому ближнього твого) і т. д.

Добродійства, які вимагає чинити десята заповідь, протилежні тим гріхам, які засуджує: берегти чистоту серця і бути задоволеним власною долею.

Чистоту серця підтримує часте і щире призивання імені Господа Іісуса Христа — це дає нашій душі спокій і радість і захищає від спокуси диявольської.

***

Наука про віру і побожність буде даремною, якщо людина не буде прагнути застосовувати істини віри і засади побожності в житті. Тому потрібно піклуватись про практичне застосування засвоєної науки про християнську віру і мораль, а для цього необхідно:

1. Пам’ятати, що сказав Господь Іісус Христос про того раба, котрий знав волю свого пана і не прагнув її виконати: «Слуга, що знав волю господаря свого та не був готовий і не чинив по його волі, тяжко буде битий» (Лк. 12: 47).
   «Як це знаєте, то блаженні ви, коли те чините» (Ін. 13: 17).
2. Cогрішивши, ми негайно мусимо очистити гріх покаянням і викупити його добрими вчинками.
3. І нарешті, коли нам здається, що ми вчинили щось добре, ми не повинні впадати в гордощі і самовдоволення, вважаючи, що вчинили надзвичайне.
   «Коли зробите все, що вам звелено, кажіть: ми слуги нікчемні, бо зробили те, що повинні були зробити», — сказав Христос (Лк. 17: 10).