Пам’ять їх – 17 вересня (31 вересня за н. ст.).
У часи правління царя Адріана жила в Римі знатна вдова, на ім’я Софія. У неї було три дочки, яким вона дала імена християнських добродійств: першу назвала Вірою, другу – Надією, а третю – Любов’ю. Будучи ревною християнкою, благочестива Софія вела суворе життя і служила Богові молитвою, постом і милостинею. Всі три дівчинки одержали прекрасне виховання. Дійшли чутки про доброчесну сім’ю і до царя Адріана. Він особисто побажав бачити Софію і її дочок. Був ранній осінній ранок. Сонце тільки що піднялося над верхівками дерев. Десь пронизливо кричав ослик. Повільно, мов би знехотя, просиналося життя після недовгого нічного відпочинку.
Сім’я була в зборі, коли на порозі будинку показався вісник з указом: негайно прибути в палац. Дізнавшись про причину запрошення і передбачаючи звичне запитання: «Якої ти релігії?» – Софія стала з дітьми на молитву. Вона молилася так:
– Всесильний Боже, подай нам поміч Твою святу, щоб не злякалося серце наше гордого мучителя і щоб не жахнулися ми мук і гіркої смерті за ім’я Твоє!
Піднявшись з молитви, мати і дочки взялися за руки і пішли в палац. Дійшовши до царських палат, вони осінили себе хресним знаменням і сміливо ввійшли до тронної зали. Там засідав вже в блискучій славі своїй гордий і жорстокий Адріан. Софія і дочки її спокійно підійшли до самого престолу, віддали царю належне поклоніння і стали чекати запитань.
Цар, за звичаєм, запитав Софію про рід її, ім’я і віру. Розказавши про себе усе і дійшовши до питання про віру, Софія сказала, що вона християнка. Далі вона почала викладати догмати своєї віри, вказуючи на Христа, як на єдиного Спасителя світу.
Вражений мужністю і мудрістю Софії, Адріан повелів відіслати її з дітьми до вченої жінки, Паладії, надіючись, що та зуміє переконати їх зректися від Христа. Але Паладія виявилася благородною жінкою і не заважала матері перебувати з дітьми наодинці. Вона прекрасно усвідомлювала небезпеку, яка погрожує їм, і, захоплюючись їхньою твердістю у вірі, всіляко намагалася скрасити останні дні маленьких дівчаток і їх самовідданої матері.
Софія раніше ніколи не говорила дітям про те, що за віру в Христа їм, можливо, прийдеться страждати. Їй здавалося, що вони надто малі і не зрозуміють, для чого потрібні ці страждання. Але тепер прийшов час говорити про це, щоб зміцнити в дітях мужність.
– Діти мої милі, – говорила Софія, – прийшов час вашого подвигу! Покажіть вашу тверду віру в Господа, вашу надію на Нього і вашу любов до Нього! Діточки мої любі, заради спасіння душі вашої, не пожалійте тіла вашого, прийміть приготовані вам муки, як не пожалів заради вас тіла Свого і прийняв муку смертну Господь і Бог наш! Не жалійте вашої краси! Коли вона буде віднята муками, Христос прикрасить вас небесною красою.
– Діти мої любі! Не дайте обдурити себе брехливими словами. Буде цар до вас ласкавим і багато подарунків пообіцяє, але ви не піддавайтеся його улесливим словам. Всі земні радості подібні пороху: дуне вітер – і все зникне.
– Знайте, діти мої, що не залишу я вас ні на хвилину, перебуватиму з вами в часи страждань ваших, невідступно молячись за вас Господу. Пригадайте, дітки мої, всі труди мої: як вчила я вас страху Божому, як піклувалася про вас під час хвороб ваших, – і втіште тепер старість мою мужнім сповіданням!
– У тому буде мені веселість і радість, честь і слава, якщо зможу назватися матір’ю мучениць. Тоді возрадується душа моя і втішиться старість моя. Тоді і ви будете справжніми дітьми моїми, коли будете слухняними мені до кінця.
Так вмовляла мати своїх дітей, пестячи їх і цілуючи їм руки, ніби вже тим, які сподобилися прийняти мученицьку смерть. І не було на очах її сліз, і голос її не тремтів, і посмішка її була радісною, і руки, якими вона обіймала їх, були міцними.
На третій день благочестива сім’я постала перед царем. Адріан, милуючись небесною красою дітей, сказав їм:
– Мені шкода вас, діти! Ви знаєте, як суворо карає християн наш закон. Поклоніться богині Артеміді і я прощу ваші старі помилкові погляди. І не тільки прощу, але наближу вас до себе, дітьми своїми назву. І будете ви жити у великій пошані, у славі і багатстві. Якщо ж не послухаєтеся, то багато лиха від мене приймете, а старість матері вашої буде сповнена смутком.
Дівчата ж відповіли йому, як одна:
– У нас один Отець – Господь і Бог наш – і ми Його діти. Він піклується про нас. Погроз твоїх ми не боїмося і готові претерпіти всі муки за Господа!
Дівчата говорили, перебиваючи одна одну, і в голосі їх було стільки благородної мужності і презирства до мук, що цар мимоволі зніяковів. Він запитав Софію: «Скільки років твоїм дітям?» – Софія відповіла:
– Старшій – дванадцять, середній – десять, а молодшій – усього лише дев’ять.
Цар був вражений такою великою мужністю дітей. І приступив спочатку до старшої, переконуючи її поклонитися Артеміді. Але Віра, не вагаючись ні хвилини, відхилила усі вимоги царя. Тоді розсерджений Адріан наказав відвести сім’ю у внутрішній двір. Тут він і всі наближені його зручно розмістилися у тіні дерев, і дано було знак приступити до катувань.
Віра
Цар наказав обнажити Віру і бити по голому тілу воловими жилами. Били її без милосердя, примовляючи:
–Поклонися богині Артеміді!
Але Віра мовчала, хоча її ніжне тільце і здригалося під ударами батога. Потім мучителі почали колоти її гострими шипами. І – о чудо! З ран замість крові потекло молоко. Наближені Адріана бачили таке явне чудо і почали докоряти йому в жорстокості. Але цар не слухав їхні докори. З його веління принесли залізну решітку і розжарили її на червоно. На цю вогняну постіль поклали Віру. Проте і тут вона не видала жодного стогону, тільки дивилася на матір, немовби шукаючи в неї похвали своєму терпінню.
Дві години пролежала мучениця на решітці, зазнаючи неймовірних страждань. Тіло її аніскільки не постраждало, не змінилося, а залишилося таким же прекрасним. І це було друге чудо.
Поруч стояла величезна посудина, наповнена киплячою смолою до самих країв. У цю гарячу масу занурили з головою Віру, але і тут вона, з милості Божої, залишилася неушкодженою. Тоді цар наказав відітнути їй голову. Почувши вирок, Віра сказала матері:
– Молися за мене, мамо, я підходжу до бажаного кінця, незабаром я буду з Господом!
А сестрам своїм сказала:
– Знайте, милі мої сестри, – моє бажання – бути прикладом для вас до кінця!
Сказавши це, вона обійняла матір і сестер і довго цілувала їх, немовби не маючи сил із ними розлучитися. Але ось підійшов кат – і чесна її глава скотилася на землю. Так закінчила своє життя маленька мучениця Віра.
Надія
Нечестивий цар не задовольнився цією жертвою. Він підкликав до себе Надію і став вмовляти її:
– Дитя моє миле, послухайся поради моєї – поклонися богині Артеміді! Ти бачила люті муки і смерть сестри своєї – і з тобою це ж буде, якщо не послухаєшся мене.
Але Надія відповіла йому:
– Невже, царю, я не сестра тієї, яку ти замучив?! Разом із Вірою росла я, разом із нею вчилася, разом ми молилися Богу, разом із нею і померти я готова.
І віддав цар маленьку мученицю в руки мучителів.
Взяли вони дівчинку від матері і повели на середину подвір’я, там зняли з неї одяг і стали безжалісно бити. Все це бачила мати, але жодним жестом не видала свого хвилювання. Вона молилася.
Після першого катування вштовхнули дівчинку в розпечену піч, але сила Божа оберігала її і ніщо не могло їй зашкодити. Потім мучителі підвісили її до дерева і стали стругати її тіло залізними гаками, так що чиста кров її залила всю землю під нею. Але все терпляче переносила маленька мучениця. Вона лише дивилася на матір і сестру... Перед самою смертю лице її просіяло, мов лице ангела, і всі відчули якісь чудові пахощі, що виходили від неї.
Після цього зважився цар на останній засіб: велів розпалити посудину зі смолою і вкинути туди Надію. Але посудина – без всякої видимої причини – раптом розтопилася, мов віск, і смола розтеклася по подвір’ю, завдавши чимало опіків навколишнім. Тоді цар засудив і Надію на відсічення голови.
Любов
Залишилася молодша дівчинка, дев’ятирічна Любов. Цар почав ще наполегливіше добиватися від неї зречення від Христа. Він по–всякому ласкав її, називав своєю улюбленою дочкою, велів принести дорогі іграшки, обіцяв ще більше дати, тільки б поклонилася вона богині Артеміді. Але маленька Любов, дивлячись в очі своєму мучителю, говорила:
– Хто може розлучити мене з Богом?! Я нічого не боюся! І тебе, цар, анітрошки не боюся!
Виведений з терпіння, Адріан наказав розтягнути дівчинку на колесі і бити солоними прутами. Коли кати розтягли її, то всі члени її вийшли із своїх суглобів, а земля під нею зросилася кривавим дощем. Після цього катування, знову було розпалено піч, і цар сказав:
– Поклонися Артеміді, – бо інакше будеш спалена живою!
Але Любов відповіла на це так, як її вчила свята мати:
– Великий Бог мій Іісус Христос – Йому єдиному кланяюся!
Тоді звелів цар кинути її в піч. Дівчинка, не чекаючи своїх мучителів, сама вбігла до печі, але вогонь не торкнувся її.
Поки тривали муки, мати стояла поруч і підбадьорювала свою дівчинку і поглядами і словами:
– Третя гілочко моя, дитя моє улюблене, потерпи до кінця! Вже плететься тобі вінець і відкривається чертог небесний.
І наказано було царем відітнути голову і Любові.
Мати благоговійно прийняла всі три тіла, поклала їх у дорогий ковчег, обсипала квітами і відвезла у свій заміський маєток. Там на могилі їх провела свята Софія три дні без їжі і сну, невпинно благаючи Господа про якнайшвидше побачення з улюбленими дочками.
І Бог почув її молитву: на третій день вона мирно померла, перейшовши в кращий світ, щоб уже більше ніколи не розлучатися зі своїми дітьми.
