Духовне читання

Категорії розділу

Дитяча сторінка [1]
Тема дня [33]
Новини парафії [11]

Форма входу

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Наша візитка

Код візитки

НАШЕ ОПИТУВАННЯ

Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 92

Прогноз погоди

Житіє преподобної Марії Єгипетської

Таємницю цареву приховати добре, діла ж Божі відкривати славно. Так сказав ангел Товії після чудесного зцілення від сліпоти очей, після всіх небезпек, через які він пройшов і від яких врятувався своїм благочестям. Але зберегти таємниці царя – справа небезпечна і страшна. Замовчати ж про чудесні діла Божі — небезпечно для душі. Тому і я, охоплений страхом замовчати про божественне і згадуючи про покарання, обіцяне рабу, який взяв від володаря свого талант, закопав його в землю і, подане для роботи, сховав безплідно, - не замовчу про священну повість, що дійшла до нас. Ніхто нехай не подумає, що я складаю байки, вражений величчю чудес. Не дай мені, Боже, сказати неправду і підробити розповідь, в якій згадується ім'я Його. Думати ж низько і негідно Втіленню величі Бога Слова і не вірити сказаному тут – по-моєму нерозумно. Якщо ж знайдуться такі читачі цієї розповіді, які, вражені чудесністю слова, не захочуть вірити йому, то нехай буде до них милостивий Господь. Бо вони, думаючи про немощі людської природи» вважають неймовірними чудеса, що розповідають про людей. Але починаю повість мою про діла, явлені в нашому поколінні, як розповів її мені благочестивий чоловік, який ще з дитинства навчався Божественному слову і ділу. Нехай не посилаються для виправдання невір’я, що неможливо в нашому поколінні здійснюватися таким чудесам. Тому що благодать Отця, що тече з роду в рід по душах свяих творить друзів Божих і пророків, як про це вчить Соломон. Але вже час почати цю священну повість.

Жив старець в палестинських монастирях. Ім'я його було Зосима. Ледве відірвавшись від материнських грудей, був відданий до монастиря і до п’ятдесят третього року проходив у ньому аскетичний подвиг. Потім, як сам розповідав, він став мучитись помислом, нібито він досконалий у всьому і не потребує навчання ні від кого. І так, за його словами, почав міркувати сам з собою: «Чи є на землі монах, який може мені зробити користь і передати щось нове, такий вид подвигу, якого я не знаю і не здійснив? Чи знайдеться серед любомудрих мужів пустелі, який перевищує мене духовним життям?»

Так міркував старець, коли це з’явився перед ним ангел і сказав: «Зосима, мужньо ти подвизався, в міру сил людських, мужньо пройшов аскетичний шлях. Але ніхто серед людей не досяг досконалості, і більшого подвигу, приготовленого людині, який уже звершено, хоч ви і не знаєте цього. А щоб і ти пізнав скільки є інших шляхів до спасіння, вийди, з рідної землі твоєї, і з дому батька твого, як Авраам, славетний серед патріархів, і іди в монастир біля ріки Іордан».

Зараз же, підкоряючись велінню, старець виходити із монастиря, в якому з дитячих літ подвизався, і, досягнувши, Іордану, святої ріки, направляється ведучим його в монастир, в який послав його Бог. Штовхнувши рукою двері обителі, бачить спочатку ченця – воротаря (привратника); той проводить його до ігумена. Ігумен, прийнявши його і, побачивши, благочестивий його образ і звичай – здійснив Зосима звичайне чернецьке метання і молитву – спитав його: «Звідки ти, брате, і заради чого прийшов до смиренних старців?». Зосима відповідав: «Звідки я – нема потреби говорити, прийшов же я заради користі душевної. Чув я про вас багато славного і достойного похвали, що може душу приблизити до Бога». Ігумен сказав йому: «Бог, один зцілюючий людську неміч, відкриє, брате, тобі і нам Свою Божественну волю і навчить творити, що подобає. Людина людині допомогти не може, якщо кожен не буде дослухатися себе постійно і тверезим розумом робити належне, маючи Бога спільником своїх справ. І якщо, як ти говориш, любов Божа подвигнула тебе побачити нас, смиренних старців, залишися з нами. І всіх нас наситить благодаттю Духа Добрий Пастир, що віддав душу Свою, для врятування нас і що знає Своїх овець по іменах». Так говорить ігумен, а Зосима знову здійснив метання і попросивши його молитов, сказав «амінь» і залишився жити в монастирі.

Побачив він старців, славних життям, добрими ділами і благочестям, що горіли духом, працюючи Господу. Спів їх був безперевним, стояння всенішне, В руках їх завжди робота, на устах – псалми. Ні слова марного, ні помислу про земні справи; доходи, обчислювані щорічно, турботи про земні діла навіть по назві їм не відомі. Але одне було старання у всіх – бути, тілом як мертвець, померти для світу і для всього, що в ньому. їжею ж невичерп­ною у них були богонатхнениі слова. Тіло живили вони тільки найнеобхіднішими, хлібом і водою, тому що кожен пломенів божественною любов’ю. Бачачи це, Зосима, за його словами, вельми багато навчався, прямуючи вперед, прискорюючи свій власний біг, бо знайшов спільників собі, що обновляли сад Божий.

Пройшло чимало днів. І наблизився час, коли християнам заповідано вершити Священний Піст, готуючи себе до поклоніння Божественним Страстям і Воскресінню Христовому. Ворота монастиря були завжди закриті, що допомагало ченцям подвизатися в тиші. Відкривалися вони тільки тоді, коли крайня потреба заставляла монаха вийти за огорожу. Пустинне було це місце, і більшості сусіднім ченцям і мирянам не тільки недоступне; але навіть невідоме. Виконувалось в монастирі правило, заради якого, думаю, і Бог привів Зосиму в той монастир. Яке це правило, і як виконувалось, зараз скажу.

В першу неділю Великого посту кожен причащався Пречистими і Животворящими Таїнствами. Після того всі сходились в церкву і, помолившись старанно, із земними поклонами старці цілували один одного і ігумена, обнімаючись і творячи метання, і кожен просив помолитися за нього і мати його за співподвижника і спільника в майбутній духовній брані. Після цього монастирська брама відкривалася із співом псалма: «Господь Світло моє і Спаситель мій, кого убоюся? Господь захисник життя мого, кого злякаюся?». І далі по порядку всі виходили з монастиря, а одного брата чи двох залишали в монастирі, не для того, щоб стерегти майно не було у нім нічого спокусливого для грабіжників – але щоб не залишати храм без богослужіння. Кожний брав з собою їжу, яку міг і хотів. Один ніс трохи хліба по тілесній потребі, інший смокви, той фініки, цей зерна, розмочені у воді. Останній, на кінець, не мав нічого, крім власного тіла і одягу, який покривав його і харчувався, коли воно природньо вимагало їжу, рослинами пустелі. Був же у кожного з них такий устав і закон, який непорушно виконувався всіма – не знати один про одного, хто як живе і поститься. Перейшовши зразу ж Іордан, вони розходилися далеко один від одного по широкій пустелі, і ні один не підходив до другого. Якщо хтось здалеку помічав брата, що наближався до нього, зразу ж повертав у сторону; кожен жив з самим собою і з Богом, весь час співаючи псалми і мало споживаючи своєї їжі.

Так проводячи всі дні посту, поверталися вони н монастир за тиждень перед Животворящим Воскресінням Христовим, коли Церква встановила святкувати з вербами передсвяткове торжество. Кожен повертався з плодами, власної совісті, знаючи, як він опрацював і яких трудів зерна кинув у землю. І ніхто не читав нікого як він здійснював намічений подвиг. Таким був устав монастиря і так суворо він дотримувався. Кожен з них в пустелі боровся проти себе самого перед Суддею боротьби – Богом, не догоджаючи людям і не постячи на їхніх очах. Бо здійснюване заради людей, заради догоджання людського не тільки не на користь роблячому це, але і буває для нього причиною великого покарання.

Тоді і Зосима за уставом монастиря перейшов через Іордан, взяв з собою на дорогу трохи їжі для тілесної потреби і одяг. І здійснював правило, проходячи через пустелю, і вживаючи їжу тільки за природною потребою. Спав він вночі, лягаючи на землю, підкріпляючись коротким сном, де заставала його вечірня година. Вранці він знову відправлявся в дорогу, палаючи неослабним бажанням йти все далі і далі. Запало йому в душу, як він сам говорив, заглиблюватися в пустелю: надіючись знайти якого-небудь отця, що живе там і який міг би вгамувати його бажання. І він все йшов невтомно, ніби поспішаючи до якоїсь відомої всім гостинниці. Він пройшов уже 20 днів і, коли настала шоста година, зупинився і, повернувшись до сходу, виконав звичайну молитву. Він завжди переривав свій шлях у визначені години дня. І трохи відпочивав від трудів – то стоячи виспівував псалми, то молився, ставши на коліна. І коли він співав, не-зводячи очей з неба, бачить справа від горба, на якому стояв, ніби тінь людського тіла. Спочатку він зніяковів, думаючи, що бачить диявольський привид, і навіть здригнувся. Але, захистивши себе Хресним Знаменням і відігнавши страх – вже закінчена була його молитва, він звертає погляд і бачить дійсно якусь істоту, що йде на південь. Була вона нага, чорна тілм ніби опалена сонячною спекою. Волосся на голові біле, як руно і недовге, спускалося не нижче шиї. Побачивши її, Зосима, ніби в піднесенні від великої радості, почав бігти в ту сторону, куди віддалялось видіння. Радів він радістю невимовною, ні разу ще не бачив він за ці дні людського обличчя, ні пташки, ні звіра земного, а ні тіні. Шукав дізнатися він хто цей, що явився йому, і звідки, сподіваючись, що відкриються йому деякі великі таємниці. Але, коли примара побачила здалеку Зосиму, що наближався, вона почала швидко втікати у глиб пустелі. А Зосима, забувши про свою старість, не думаючи вже і про дорожні труди, старався наздогнати бігуче. Він доганяв – воно втікало. Але швидше був біг Зосими і скоро він наблизився до бігучого. Коли ж Зосима підбіг настільки, що можна було почути голос, почав він кричати, гукаючи крізь сльози: «Чого ти втікаєш від старця і грішника? Раб Бога істинного, почекай мене, хто б ти не був, заклинаю тебе. Богом, заради якого живеш в цій пустелі. Почекай мене немічного і недостойного, заклинаю надією твоєю на віддяку за труд твій. Зупинися і подаруй мені, старцю молитву і благословення заради Господа, який не цурається нікого». Так говорив Зосима із сльозами і бігли вони місцевістю, схожого на русло висохшого потоку – звідки в тій землі бути потоку? – Але такий вигляд мала там земля від природи.

Коли досягли вони цього місця, істота яка бігла, спустилася вниз і піднялася на іншу сторону яру, і Зосима, змучений, і вже не в силах бігти, зупинився на цій стороні, ще сильніше заридав і заплакав, його вже можна було почути й зблизька. Тоді бігуче подало голос: «Авва Зосима, прости мені, ради Бога, не можу я обернутися і показатися тобі обличчям. Жінка я і нага, як бачиш, з непокритим стидом свого тіла. Але, якщо бажаєш виконати одну мольбу грішної жінки, кинь мені одяг свій, щоб я могла покрити ним свою жіночу неміч. І, повернувшись до тебе, одержати твоє благословення». Тут жах і несамовитість найшли на Зосиму, за його словами, коли він почув, що вона назвала його по імені Зосимою. Але, будучи мужем гострого розуму і мудрим в ділах божественних, зрозумів він, що не назвала б вона його імені, не бачивши раніше ніколи і не чувши про нього, якби не була осяяна даром прозорливості.

Відразу ж виконав він повеління її знявши з себе стару і розірвану мантію, кинув її, відвернувшись. Вона ж, взявши її, прикрила почасти тілесну наготу, повернулась до Зосими і сказала: «Для чого побажав ти, Зосима, бачити грішну жінку? Що дізнатися від мене чи побачити хочеш ти, не побоявшись прийняти такий труд. Він, впавши на коліна, просить дати йому звичайне благословення; вона також творить метання. Так лежали вони на землі просячи благословення один в одного, і тільки одне слово можна було почути від обох: «Благослови!». Через багато часу жінка говорить Зосимі: «.Авва Зосима. тобі належить благословляти і творити молитву. Ти наділений саном пресвітера, ти багато років предстоїш святому Престолу і приносиш в жертву Божественних Тайн. Це повергло Зосиму в ще більший жах, затрусившись, старець покрився смертельним потом, застогнав і голос його перервався. Говорить їй, важко переводячи дихання: «О, духоносна матір, явно по всьому твоєму житті, що ти перебуваєш з Богом і майже вмерла для світу. Видно і даровано тобі благодать, якщо ти назвала мене по імені і визнала пресвітером, ніколи раніше не бачивши мене. Благодать пізнається не саном, а духовними дарами, благослови ж мене ти, заради Бога, і помолися за мене, який потребує твоїх молитов». Тоді уступаючи бажанню старця, жінка сказала: «Благословенний Бог, що турбується про спасіння людських душ». Зосима відповів: «Амінь». І обоє встали з колін. Жінка каже старцеві: «Заради чого прийшов ти, чоловіче, до мене грішної? Задля чого захотів бачити жінку, позбавлену всякої чесноти? Втім, привела тебе благодать Святого Духа; щоб зробити для мене деяке служіння своєчасне. Скажи мені, як живе зараз християнський народ? Як царі? І святі Церкви? Зосима сказав їй: «Вашими святими молитвами, матушко, Христос всім дарував тривкий мир. Але прийми недостойну мольбу старця і помолись за весь світ і за мене грішного, щоб небезплідним для мене було ходіння по цій пустелі». Вона відповідала йому: «Тобі належить, авва Зосима, маючи сан ієрейський, молитися за мене і за всіх. Бо до цього ти призваний. Але так як ми повинні виконувати послух, то я охоче виконаю твоє повеління.

Із цими словами вона обернулась на схід і, піднявши очі до неба і здійнявши руки, пошепки почала молитися. Не було чутно окремих слів, тому Зосима не міг нічого зрозуміти з її молитви. Стояв він, за його словами,, з трепетом слухав, дивлячись в землю і не говорив ні слова, і клявся він, закликаючи Бога у свідки, бо коли здалася йому довга її молитва, він відвів очі від землі і бачить: піднялася вона на лікоть від землі, і стоїть, молячись у повітрі. Коли він побачив це, його охопив ще більший жах і, не сміючи нічого вимовити зі страху, упав на землю, лише повторюючи багаторазово: «Господи, помилуй!».

Лежачи на землі, бентежився старець помислом: «Чи не дух це, і чи ж не притворна ця молитва? Жінка ж, обернувшись, підняла авву, говорячи: «Що бентежить тебе, авва, помисли, спокушуючи про мене, ніби дух я і притворно творю молитву? Знай, чоловіче, що я грішна жінка, хоча і очищена Святим Хрещенням. І не дух я, а земля і попіл, одна плоть. Ні про що духовне не помишляю». Із цими словами, перехрестивши чоло і очі, уста і груди, говорячи: «Бог, авва Зосима, нехай визволить нас від лукавого і від підступів його, бо велика брань його на нас».

Чуючи і бачачи це, старець упав на землю, і зі сльозами обняв ноги її говорячи: «Заклинаю тебе, іменем Христа Бога нашого, народженого від Діви, заради Котрого ти одягнулась в цю наготу, заради Котрого так виснажила свою плоть, не приховуй від раба твого, хто ти, і звідки, коли і як прийшла в цю пустелю. Все розкажи, і нехай явні будуть чудесні діла Божі... Мудрість прихована і таємний скарб – яка з них користь? Скажи, мені все, заклинаю тебе. Але не заради марнославства і виявлення скажеш, але щоб відкрити істину мені грішному і недостойному. Вірю Богу, Котрому ти живеш і служиш, бо для того Він привів мене в цю пустелю, щоб явити шляхи Господні про тебе. Не в нашій волі протистояти промислам Божим. Якби не хотів Христос Бог наш явити тебе і твій подвиг, не дав би Він тебе бачити, нікому, і мене не укріпив би здійснити таку дорогу, ніколи не бажаючого і не сміючого вийти з келії».

Багато говорив ще авва Зосима, жінка ж, піднявши його, сказала: «Соромлюсь, авва мій, розповісти тобі срамоту моїх діл, прости мене, Бога ради. Але так як ти бачив уже моє наге тіло; оголю перед тобою і діла мої, щоб ти знав, яким стидом і срамом наповнена душа моя. Не марнославства уникаючи, як ти подумав, не бажала я розповісти, про себе, та і навіщо мені марно славиться, яка була вибраною посудиною диявола? Знаю і те, що, коли я почну, свою розповідь, ти утечеш від мене, як біжить людина від змії, не зможуть вуха твої вислухати неподобства діл моїх. Але розкажу, ні про що не умовчу, заклинаючи тебе перш за все безперестанно молитися за мене, щоб знайти мені милість в День Судний». Старець нестримно плакав, а жінка почала свою розповідь.

«Батьківщиною моєю, брате, був Єгипет. Ще за життя батьків, коли мені було 12 років, я знехтувала їх любов’ю і прийшла в Александрію. Як я там, спочатку, згубила свою дівочу непорочність, як нестримно і ненаситно віддалася любострастю, соромно і згадувати. Пристойніше сказати, коротко, щоб ти знав мою пристрасть і сластолюбство. Близько 17 років, прости, прожила я, будучи ніби вогнищем всенародної розпусти, зовсім не заради вигоди, кажу істинну правду. Часто, коли мені хотіли давати гроші, я не брала, я так поступала, щоб заставити якомога більше людей домагатися мене, даремно роблячи мною бажане. Не подумай, що я була багата і тому не брала грошей. Жила я милостинею, часто прядінням льону, але мала ненаситне бажання і нестримну страсть валятися у багні. Це було для мене життям. Життям я визнавала всяку наругу над природою.

Так я жила. І ось одного разу літом бачу великий натовп лівійців і єгиптян, які бігли до моря. Я спитала зустрічного: «Куди, поспішають ці люди? Він мені відповів: «Всі відправляються в Ієрусалим на Воздвиження Чесного Хреста, яке відбувається за звичаєм через декілька днів». Сказала йому я: «Чи не візьмуть і мене з собою, якщо я захочу їхати з ними?».

«Ніхто тобі не стане на перешкоді, якщо маєш гроші на проїзд і харчі...». Я йому кажу: «По правді, немає у мене ні грошей, ні продуктів. Але поїду і я, піднявшись на один з кораблів. А годувати вони мене будуть, хочуть того чи ні. Є у мене тіло, візьмуть його замість плати, за провіз». «А їхати мені захотілось для того – прости мені, авва, щоб мати більше коханців для вгамування моєї пристрасті. Говорила я тобі, авва Зосим, щоб ти не примушував мене розповідати про свій сором. Боюсь, я бачить Бог, що оскверняю і тебе, і повітря моїми словами».

Зосима, скроплюючи землю сльозами, відповідав їй: «Говори, заради Бога, мати моя, говори і не переривай нитки такої повчальної повісті». Вона ж, продовжуючи свою розповідь, сказала: «Юнак той, почувши безсоромні мої слова, розсміявся і пішов, я ж, кинувши прялку, яку в той час носила з собою, біжу до моря, куди бачу біжать всі |побачивши юнаків, що стояли на березі, числом десять чи більше, повних сил і спритних в руках, я знайшла їх підходящими, для своєї цілі – здавалось, одні очікували іще мандрівників, інші ж піднялись на корабель. Безсоромно, як завжди, я вмішалася в їх юрбу: «Візьміть, кажу, і мене з собою, куди пливете. Я не виявлюсь для вас лишньою». Додала я ще й інші слова, гірші, викликавши загальний сміх. Вони ж;, бачачи мою готовність на безсоромність, взяли мене і повели на своє судно. З’явились і ті, кого ще чекали, і ми зразу ж відправилися в дорогу.

Те, що було потім, як розповім тобі, чоловіче? Чий язик може виразити, чиє вухо осягне те, що відбувалося на кораблі під час плавання. І до всього цього я силувала нещасних навіть проти їх волі. Нема такого виду розпусти, якого й словом не описати, в котрому я б не була вчителем нещасних. Дивуюсь я, авва., як витерпіло море нашу розпусту! Як земля не відкрила свій зів і живу не поглинула мене в пекло за те, що зловила в сіті стільки душ! Але, думаю, Бог шукав мого покаяння. Тому, що не хоче Він смерті грішника, але чекає великодушно його навернення. В таких трудах ми прибули в Ієрусалим. Всі дні до свята, проведені мною в місті, я займалася тим же самим, якщо не гіршим. Я не задовольнялася лише тими юнаками, яких мала на морі і котрі допомогли моїй подорожі. Але й багатьох інших спокусила я на це діло громадян і чужоземців.

Вже настав святий день Воздвиження Хреста, а я все ще бігаю, полюючи за юнаками. Бачу я на світанку; що всі поспішають до церкви, пустилась і я бігти з іншими. Прийшла з ними до притвору храму. Коли настав час Святого Воздвиження, я штовхалася і мене тіснили в натовпі, що пробивався до дверей. Уже протиснулася я нещасна з великими труднощами в тісноті до самих дверей храму, в яких показувалося народу Животворяще Древо. Коли ж я ступила на поріг цих дверей, в які ж всі інші заходили без перешкод, мене спиняла якась сила, не даючи мені зайти. Знову мене відтіснили і я побачила себе стоячу одиноку в притворі. Думаючи, що це трапилося зі мною через жіночу неміч, я знову злившись з натовпом, стала працювати ліктями, щоб протиснутися вперед. Але даремні були мої старання. Знову нога моя ступила на поріг, через який всі проходили в церкву, не зустрічаючи ніяких перешкод. Одну мене злощасну не прийняв храм. Ніби загін воїнів був поставлений, щоб перегородити мені вхід, - так стримала мене якась могутня сила, і знову я стою в притворі.

Тричі, вчетверте повторивши це, я, нарешті стомилася і не могла вже штовхатися і отримувати стусани, я відійшла і стала в кутку притвору. І насилу я почала розуміти причину, що забороняла мені бачити Животворящий Хрест. Торкнулося очей, серця мого слово спасіння і показало мені, що нечистота діянь моїх забороняє вхід. Стала я плакати і тужити, б’ючи себе в груди і стогнучи з глибини серця. Стою я і плачу, і бачу над собою ікону Пресвятої Богородиці. І говорю їй, не зводячи з Неї очей: «Діво Владичице, що Бога Слово плоттю родила, знаю я, знаю, бо непристойно мені, мерзенній і розпусній, позирати на ікону Твою, Приснодіва, Твою, Чиста, Твою, що зберегла в чистоті і незаплямованості тіло і душу. Я, розпусна, справедливо повинна навіювати ненависть і відразу Твоїй чистоті. Але, якщо, я чула, для того став людиною Бог, народжений Тобою, щоб закликати грішників до покаяння, допоможи одинокій, що не має допомоги нізвідки. Накажи, щоб відкрився і мені вхід в церкву, не позбавляй мене можливості дивитись на є Древо, на котрому плоттю був розп’ятий Бог, народжений Тобою і пролив Свою власну кров за мій викуп. Накажи, Діво, нехай відкриються і для мене двері священного поклоніння Хресту. А я Тебе закликаю надійною Поручницею перед Богом, Сином Твоїм, в тому, що ніколи більше не оскверню цього тіла блудом, але як тільки побачу Хресне Древо Сина Твого, відразу ж зречуся світу і всього, що в ньому, і піду туди, куди, Ти, Поручнице спасіння звелиш і поведеш мене».

Так я сказала і, ніби знайшовши деяку надію у полум'яній вірі, запевнена милосердям Богородиці, сходжу з того місця, де стояла на молитві і знову йду і зливаюся з натовпом, що входить до храму, і вже ніхто не штовхає, не відпихає, ніхто не заважає підійти ближче до дверей. Охопив мене трепет і несамовитість, і я вся тремтіла і хвилювалась. Досягши дверей, раніше неприступних мені, - ніби вся сила, що раніше перешкоджала мені, тепер розчищала шлях – я увійшла без зусиль і, коли була вже в середині святого місця, сподобилась глянути на Животворящий Хрест і побачила Тайни Божі, побачила, як приймає Покаяння Господь. Впала я ниць і, поклонившись цій святій землі, побігла, нещасна, до виходу, поспішаючи до моєї Поручниці. Повертаюся на те місце, де я підписала грамоту своєї обітниці, І, впавши на коліна перед Пріснодівою Богородицею, звернулася до Неї з такими словами: «О, милосердна Діво., Ти показала на мені своє людинолюбство. Ти не знехтувала молінням недостойної, бачила я славу, яку по справедливості не бачимо ми, нещасні. Слава Богу, що приймає через Тебе каяття грішників. Про що мені грішній ще згадати або розповісти? Час, Діво, виконати мою обітницю згідно з Твоїм поручництвом. Зараз веди куди повелиш. Нині будь мені учителькою спасіння:, веди мене за руку шляхом покаяння. При цих словах я почула голос з висоти: «Якщо перейдеш Іордан, найдеш славне заспокоєння». Почувши цей голос і повіривши, що він прозвучав для мене, я заплакала і скрикнула до Богородиці: «Діво, Діво, не покидай мене». З цими словами я вийшла з притвору храму і поспішно відправилась в дорогу.

Хтось при виході, глянувши на мене, дав мені три монети і сказав: «Візьми, матушко». Я ж на дані мені гроші купила три хлібини і взяла їх з собою в дорогу, як благословенний дар. Спитала я продавця хліба: «Де дорога до Іордану?». Мені показали, міські ворота, що вели в ту сторону, і я бігом вийшла з них і із плачем пустилася в дорогу. Розпитавши зустрічних про дорогу і пройшовши решту дня – була, здається, третя година, коли я побачила Хрест – я добралася, накінець, при заході сонця, до храму Іоанна Хрестителя, що поблизу від Іордану. Помолившись в храмі, я відразу ж спустилась до Іордану і омочила обличчя і руки в його святій воді. Причастилася Пречистими і Животворящими Таїнствами в церкві Предтечі і з’їла половину хлібини; випивши води із Іордану, я провела ніч на землі. Вранці, знайшовши маленький човник, переправилась на другий берег і знову молила Провідницю вести мене куди їй буде завгодно. Опинилася в цій пустелі і скиталась з тих пір до сьогодні, живу тут, приліпившись до Бога Мого, Котрий спасе мене від душевних і тілесних страждань.

Зосима спитав її: «Скільки років, мати моя, пройшло з того часу, як ти живеш в цій пустелі?». Жінка відповіла: «Сорок сім років вже, як я вийшла із Святого міста». Запитав Зосима: «Яку ж їжу ти знаходила, мати моя?». Сказала жінка: «Дві з половиною хлібини було у мене, коли, я переправилась через Іордан. Скоро вони засохли і покам’яніли. Потрохи ївши, я докінчила їх». Зосима спитав: «Невже так безболісно ти прожила протягом стількох років, не страждаючи від такої суворої переміни?». Відповіла жінка: «Питаєш ти мене, Зосимо про те, про що боячись трепечу розповідати. Якщо згадати всі небезпеки, які я переборола, всі люті помисли, що мене непокоїли, боюсь я, як би знову вони не напали на мене». Сказав Зосима: «Не приховуй від мене нічого, маті моя, я просив тебе, щоб ти про все мені розповіла не криючись».

Вона ж йому: «Повір мені, авва, 47 років я провела и цій пустелі; борючись з дикими звірами – нерозумними бажаннями. Тільки зберуся вкусити їжі, нудьгую за м’ясом, рибою, яких так багато в Єгипті. Нудьгую я за вином, яке так любила. Багато пила я вина, поки жила в миру. Тут же не мала навіть води, знесилюючись, тяжко мучилась від спраги. Вселялося у мене і шалене бажання розгульних пісень, що дуже бентежило мене і підказувало співати пісні демонів, яких я навчилась колись. Але відразу ж із сльозами я била себе в груди і нагадувала про обітницю, яку дала, коли йшла в пустелю. Поверталася думкою до ікони Богородиці, що прийняла мене, і до Неї зверталася, молила відігнати помисли, що тривожили мою нещасну душу. Коли ж наплачусь вдосталь, б’ючи себе в груди з усіх сил, бачу світло, що освітлює мене звідусіль. І, нарешті, за неосяжним хвилюванням наставала довга тиша. А про помисли, що знову спокушали мене на блуд, як розповісти тобі, авіза? Вогонь загорявся в нещасному серці моєму і всю мене спалював і пробуджував жагу обіймів. Як тільки находив цей помисел, я кидалася на землю і скроплювала її сльозами, ніби. бачила перед собою Поручительницю, яка явилася ослушниці і погрожує карою за злочин. І до тих пір не вставала з землі, - траплялося лежати так і день, і ніч, - аж поки не освітить мене те солодке світло і поки не прожене помисли, що оволодівають мною. Але завжди я направляла очі розуму до моєї Поручительниці, просячи допомоги потопаючій у хвилях пустелі. І Помічницею її мала, і Хрещеною Матір’ю Покаяння.

І так прожила я 17 років серед тисячі небезпек. З того часу і до сьогодні Заступниця моя в усьому мені допомагає і ніби за руку веде мене».

Тоді спитав її Зосима: «Невже ти, не мала потреби в їжі і в одязі?». Свята відповіла: «Доївши той хліб, про який я говорила, 17 років харчувалася я рослинами і усім тим, що можна було знайти в пустелі. Одяг, в якому я переправилася через Іордан; весь порвався зносився. Багато я страждала від холоду і літньої спеки: то сонце мене пекло, то мерзла я, тремтячи, від холоду, і часто, впавши на землю, лежала без дихання і нерухомо. З багаточисленними напастями і страшними спокусами я боролася. Але з того часу і донині сила Божа різноманітними, шляхами преобразила мою грішну душу і смиренне тіло. Коли помишляю, від яких зол врятував мене Господь, - маю їжу нетлінну в надії на спасіння. Живлюсь я і покриваюся всесильним словом Бога, Владики всіляких. Бо не одним хлібом живе людина, і не маючи одягу зодягнуться в камінь усі, хто зняв з себе покрови гріха». Зосима, почувши, що вона згадала слово Священного Писання із Мойсея, Іова та Псалтирі, спитав її: «А ти вивчала псалми, мати моя, та інші книги?». Вона ж, посміхнувшись на це, сказала старцеві: «Повір мені, не бачила я обличчя людського з тих пір, як перейшла Іордан, хіба що крім тебе сьогодні: навіть звіра, ні; живих істот з тих пір, як пізнала цю пустелю, і книгам ніколи не вчилася. Не чула навіть нікого, хто співав чи. читав їх. Але Слово Боже .живе і діюче, саме вчить людину знанням, проникає навіть і до мене, котру не знає світ. Ось і кінець моїй розповіді. Але, як я просила з початку, та і зараз заклинаю тебе Втіленням Бога Слова, молитися Господу за мене велику грішницю». Сказавши це і закінчивши свою розповідь, вона здійснила метання. І старець кинувся до її ніг, вигукнув зі сльозами: «Благословен Бог, Котрий здійснив велике і чудесне, славне і дивне без ліку. Благословен Бог., Котрий показав мені як обдаровує Він всіх, хто боїться Його! Воістину не залишаєш Ти, Господи,, тих, хто прагне до Тебе». Вона ж, стримавши старця, не дала йому робити метання, але сказала: «Про все, що ти чув, святий отче, заклинаю тебе Спасителем Христом Богом Нашим, не говори нікому, поки Бог не візьме мене від землі. Тепер же відправляйся з миром і знову наступного року побачиш мене і я побачу тебе, якщо Господь збереже нас з милості Своєї. Виконай же, заради Господа, про що я зараз попрошу тебе. У Великий піст майбутнього року не переходь Іордан, як у вас за звичаєм у монастирі». Здивувався Зосима, зачувши, що і чин монастирський вона оголошує йому, хоча ні словом про устав він і не проговорився, і нічого іншого не сказав крім: «Слава Богу, бо дарує велике люблячим Його». Вона ж продовжувала: «Залишись!, авва, в монастирі, якщо і захочеш вийти, то неможливо тобі буде. В Святий і Великий четвер, в день Таємної Христової Вечері, візьми ж для мене Животворящого Тіла і Крові Христової у священну посудину, достойну таких Тайн, і неси, і чекай мене на березі Іордану, що прилягає до населеної землі, щоб мені прийти і причаститися Животворящими Дарами; бо з тих пір, як причастилась я в Храмі Предтечі, перш ніж перейти Іордан, і до сьогоднішнього дня, я не приступала до святині. І зараз жадаю і направляюся всім серцем вкусити її з невтримною любов’ю. Тому прошу і молю виконати моє прохання – принести мені Животворящої і Божественної Тайни в той час, коли, Господь зробив учнів Своїх причасниками Святої  Божественної Вечері. Авві же Іоанну, ігумену монастирі, в якому ти живеш, скажи слідуюче: «Придивись до себе і до свого словесного стада: робиться у вас дещо, що потребує виправлення. Але хочу, щоб ти не зараз сказав йому це, а коли Господь наставить тебе. Молися за мене». З цими словами вона зникла в глибині пустелі. А Зосима, впавши на коліна, і поклонившись до землі, цілував у славу Божу місце, де стояли її ноги, возніс хвалу і подяку Господеві. І знову пройшовши цю пустелю, вернувся в монастир в той самий день, коли, за звичаєм поверталися туди іноки.

Весь рік промовчав він, не сміючи нікому розповісти про бачене. Але в душі молив Бога показати йому знову бажаний лик. Мучився він і терзався, уявляючи собі, як довго тягнеться рік, і бажаючи, щоб, якщо можливо, рік скоротився до одного дня. Коли ж настала перша неділя святого, Великого Посту, зараз же всі ченці за звичаєм і уставом монастирським вийшли в пустелю із звичайною молитвою і співом псалмів. Його ж утримала хвороба: він лежав тяжко хворий. І згадав Зосима, що сказала йому свята: «Навіть якщо і захочеш вийти, з монастиря, неможливо тобі буде». Пройшло чимало часу, і, виздоровівши, він перебував у монастирі. Коли ж знову вернулися ченці і настав день Таємної Вечері, він зробив, як було йому наказано. Він взяв в малу чашу Пречистого Тіла і Чесної Крові Христа Бога нашого, поклав у корзину сушених смокв і фініків, і трохи чечевиці, розмоченої у воді. Виходить він пізно ввечері і сідає на березі Іордану, чекаючи приходу святої. Забарилась свята жінка, але Зосима не засинає, не зводить очей з пустелі!, чекаючи побачити бажане. Сидячи на землі, старець роздумував сам з собою: «Чи недостойність моя заважала їй прийти? Чи вона приходила і, не знайшовши мене, повернулася назад?». Так думаючи, він заплакав, а плачучи, простогнав, і піднявши очі до неба, почав молитися Богу: «Дай мені, Владико, знов бачити те, чого раз сподобив. Нехай не піду я даремно, несучи з собою тягар і свідчення гріхів моїх, що докоряють мені». Помолившись так зі слізьми, натрапив він на іншу думку і сказав собі: «А що буде, коли вона і не прийде?». Нема човна. Як вона переправиться через Іордан до мене недостойного? О, безпорадний і нещасний! Хто лишив мене і по заслугах такого блага?». І поки старець таке міркував, ось появилася свята жінка і стала на тому березі ріки, звідки прийшла. Зосима піднявся, радіючи, дякуючи і прославляючи Бога. І знову охопила його думка, що вона не може перейти через Іордан. Бачить він, що свята, освітлена блиском місяця, перехрестила Іордан знаменням Чесного Хреста — і відразу ж ступила з берега на воду і стала рухатися по хвилях, як по твердій землі, наближаючись до нього. І коли він хотів їй поклонитися, вона заборонила йому, закричавши, все ще йдучи по воді: «Що ти робиш, авва, ти ж ієрей, і несеш Божественні Дари». Він покорився їй, а вона, вийшовши на берег, говорить старцю: «Благослови, отче, благослови». Він відповідав їй, тремтячи – несамовитість оволоділа ним при баченні чудесного явлення: - «Воістину правдивий Бог, Котрий обіцяв, що уподобляться Йому ті, що в міру сил очищаються?

Слава Тобі, Христе Боже наш, Який показав мені через цю рабу твою, як далеко ще я від досконалості.

Тут попросила його свята прочитати Символ Віри і «Отче наш». Він почав, вона закінчила молитву і за звичаєм дала старцю поцілунок миру в уста. Причастившись Животворящими Тайнами, вона підняла руки до неба і, зітхнувши зі сльозами, скрикнула: «Нині відпускаєш рабу Твою,, Владико, за Словом Твоїм з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє». Потім сказала старцю: «Прости мені, авва. і виконай друге моє бажання. Йди зараз її монастир, і нехай благодать Божа охороняє Тебе. А на майбутній рік приходь знову до потоку, де я вперше зустрілася з тобою. Приходь заради, Бога і знову побачиш мене, бо така воля Господня». Він відповів їй: «Хотів би я від сьогодні іти слідом за тобою і завжди бачити святість твого лиця. Виконай єдине прохання старого і візьми хоч вмістиме корзини». Вона ж торкнулася кінчиками пальців чечевиці і, взявши три зернини, піднесла до уст, сказавши, що задовольняє благодать Духа, щоб зберегти неоскверненим єство душі. І знову сказала старцю: «Молись заради Бога, молись за мене і пам’ятай про нещасну». Він же, торкнувшись ніг святої і попросивши її молитов. за Церкву, за царство і за нього самого, зі сльозами відпустив її, і пішов, стогнучи і журячись. Бо не надіявся перемогти непереможену. Вона ж, перехрестивши Іордан, ступила на води і пішла по них, як і раніше. А старець вернувся, сповнений і радістю, і страхом, докоряючи собі, що не подумав допитатися ім’я святої. Але надіявся виправити це наступного року.

Коли, ж пройшов рік, знову іде він в пустелю, все виконавши за звичаєм і поспішаючи до чудесного видіння.

Пройшовши через пустелю, і бачачи вже деякі знаки, що вказують на те місце, яке шукав, він дивиться праворуч, дивиться зліва, водячи всюди очима, як бувалий мисливець, що хоче спіймати бажаного звіра. Але, не побачивши ніде ніякого руху, почав знову обливатися сльозами. І спрямувавши зір до неба, став молитися: «Пока­жи мені, Владико, Твій скарб чистий, некрадимий, що сховав Ти в пустелі. Покажи мені, молю, ангела в плоті, якого весь світ недостойний». Так, помолившись, прийшов він до того місця, що нагадував потік, і на другому боці його, оберненому до сходу сонця, побачив святу; що лежала мертва: руки її були складені, як потрібно, а обличчя повернуте до сходу. Підбігши, він скропив сльозами ноги блаженної: ні до чого іншого не посмів доторкнутись.

Поплакавши немалий час і прочитавши необхідні псалми, він звершив надгробну молитву і подумав про себе: «Чи подобає ховати тіло святої? Чи це їй буде неугодно?» І бачить біля її голови на землі начертані слова: «Поховай, авва Зосима, на ньому місці тіло смиренної Марії, віддай праху прах, помолившись Господу за мене; померлу в місяць Фармуфі (квітень)і, в перший день, в цю саму ніч Страстей Господніх, після причастя Божественної і Тайної Вечері».

Прочитавши написане, старець перш за все подумав, хто міг це накреслити: свята, - як вона сама говорила, - не вміла п

Пошук

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Архів записів

Наші партнери

res.160011.0.1376b8cb285f4fe2ea8361c3cfaa9348.1874466166