Ти радість бачиш, також плачТи вірно підкоряєш мрії.
Ні жар, ні студ, ані завії
Не глушать твій передавач.
А мо…, ти медіум блаженний,
Контакт землі й небесних піль.
Ти бідний, але не нужденний,
В тобі усього світу біль.
Дендрон в тобі, аксон і синапс.
Ти – інформатор благочинний.
***
Ти бачиш глибше, вище далі.
Людських резонів санітар.
Ти сам – незведений вівтар
В пастушій буді й царській залі.
В тобі вогонь і слова чар,
Тривоги радісні й печалі,
І нечисть в серці і коралі.
Тебе не звабить гонорар.
Гріхи фільтруєш всього світу,
Відчув амброзію й нектар,
Простолюд для тебе – Божі квіти,
Бо ти священик і вівчар.
Ну що ці заздрі й недолугі,
В яких обідрані Поп-Руги.
Поєднання в одній людині священика і поета
на перший погляд здається дивним і не зовсім природним, згадуючи Єсенінські
слова: «Дар поета ласкать и карябать, роковая на нём печать…». Проте своїми
глибокими віршами Віктор Мельник стверджує зворотне:
Ти є відлюдник, ти – поет,
Самітник ти в юрбі сточолій,
Ти, мов кобзар, шукаєш волі,
Ти – етик, богослов, естет.
Господь вручив пріоритет.
Неси сутужно, ти ‑ не кволий.
Лиш не забудь – гріх довгоплий,
Вклади енергію в сонет.
Ти з кужелем, мов древня Парка,
Дзвенить веретено в руках
І ножиці у тебе шпаркі.
Стулив – щось переходить в прах.
Ти вічного життя навчаєш,
Сьогодні кличучи до раю.
У розумінні автора священик і поет мають
спільне призначення – будити Божу іскру у кожній людині, вказувати шлях до
вічного життя – такий лейтмотив багатьох його сонетів.
Поет воює з цілим світом.
Де більшість – там і глупота,
Якби ж церковна простота,
А то все під лукавим цвітом.
А він у змозі запалити
Минулі пагубні літа.
Немає буднів, лиш свята.
Для нього люд, що власні діти.
Він розгребе стрімкі завали
Гидотних тем й живих словес.
І рейки править, ложить шпали.
Він свідчить, що Христос воскрес.
Почуй і ти цю ніжну душу,
Не кидайте пташа в калюжу.
