Публікації

Явищем, яскравим та багатогранним, що увібрало в себе все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації і є наслідком тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства, являється культура Київської держави.

Зміцненням державності, розповсюдженням писемності, створенню визначних пам’яток літератури сприяло запровадження християнства на Русі. Саме під його впливом жваво став розвиватися живопис, отримано поштовх у розвитку кам’яної архітектури, набуло поширення і розквіту музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією та країнами Західної Європи. Запозиченню і запровадженню на східнослов’янських землях церковного календаря із Візантії, культу «чудотворних» ікон, культу святих завдячуємо зв’язкам із Західною Європою, що отримано разом із християнством.

Запровадження християнства мало позитивне значення, бо внесло благотворні зміни у світогляд людей. Стародавні слов’яни в основі політеїстичних релігійних вірувань мали страх перед стихійними силами природи, корились ним, страх був ворожим і пануючим. Та саме християнство давало надію на порятунок, дарувало людині захоплення навколишнім світом.

Утверджуючись і поширюючись, християнство на Русі все більше вбирало в себе елементи місцевих слов’янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов’ян, поступово втрачало візантійську раніше запозичену форму. До особливостей давньоруського етносу стали пристосовуватися і візантійські церковні канони. Але слід зазначити, що поруч із позитивним у боротьбі з «поганством» християни знищили і безцінні пам’ятки мистецтва стародавнього язичницького світу. Це і шедеври дерев’яної скульптури, заборона на скоморошні дійства, втрачені старовинні танці тощо.

Особливо великий вплив християнство справило на розвиток духовної культури Київської Русі. Саме завдяки запровадженню християнства літературною мовою на Русі стала церковнослов’янська мова. Вона була створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта на Балканах, а також в Моравії.

Від 998 року, коли християнство стало державною релігією Київської Русі, настає потреба в ознайомленні віруючих з основою релігії, Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його богословським світоглядом.

Таким першим кроком на цьому шляху стало перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури, яка сприяла розвитку давньоруської літератури.

Зазначимо, що давньоруські книжники виявили творчий підхід до літератури-посередниці. Вони не сліпо слідували текстам, а редагували їх, робили коментарі, вставляючи власні зауваження, цитати тощо. До прикладної літератури входили Богослужбові книги – Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих, аліографи, патерики – збірники коротких розповідей про ченців-аскетів; кормчі книги – пам’ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу «Шестодневу», історичні хроніки, гомілетика – урочисті «слова» на церковні свята.

Першими руськими письменниками були священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та ін.

Джерелом викладу богословських, філософських, соціальних та морально-етичних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Апостол («Дії святих апостолів» і «Послання апостолів»), Псалтир, П’ятикнижжя Мойсеєве, Буття.

Перший руський список Євангелія був виконаний дяком Григорієм у 1050-1057 рр. на замовлення Новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси походження назви – «Осторомирове Євангеліє». Серед дослідників є думка, що  форма письма цього твору свідчить про його київське походження. Дяк Григорій, цілком можливо, був з духовенства, що приїхало з Києва до Новгорода.

Одним із важливих джерел древньоруської християнської богословсько-філософської літературної думки була візантійська література. Особливе місце посідала література патристична – твори так званих «отців церкви»: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Олександрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325-787 рр.). Саме в них обґрунтовувалися основі догмати християнства.

Особливої уваги заслуговує найдавніша пам’ятка письменності Київської Русі – «Ізборнік Святослава». Цей збірник поруч із матеріалами церковно-релігійного характеру, зокрема з патристичної літератури містить і публіцистичні твори давньоруських письменників, у яких роз’яснюються норми поведінки людини в різних побутових обставинах. У тому ж таки (1073 році) був поданий перший «Індекс книг істинних і хибних», де мова йшла про ті книги, які слід читати і які підлягають забороні (так звані «відречені», апокрифічні книги).

Епоху виникнення оригінальної літератури Київської Русі характеризує якнайкраще афоризм з «Євангелія від Іоанна»: «Спочатку було Слово». У той час словами називались твори церковно-повчального характеру, а сюжетом для їх написання могла служити історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.

За часів княжіння Ярослава Мудрого першим письменником з місцевого населення був митрополит Іларіон. Він є автором визначної пам’ятки Київської Русі, зокрема у письменстві – церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать». Цей шедевр, написаний між 1037 і 1050 рр. В ньому відзначено велич Руської землі, і Руської церкви. Під «Законом» стародавні письменники розуміли Старий Завіт – першу частину Біблії (іудаїзм), а під «Благодаттю» - Новий Завіт – другу частину Біблії (християнство).

Новий Завіт складається із 27 канонічних книг, написаних давньогрецькою мовою в епоху раннього християнства (І-ІІ ст. н.е.). За змістом книги Нового Завіту поділяються на: книги історичні – чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна) та Діяння апостолів; повчальні – 21 послання апостолів Павла, Якова, Петра, Іоанна та Іуди і пророча книга – Одкровення Іоанна Богослова або Апокаліпсис.

Першим на Русі, хто обґрунтував ідею княжої влади, як даної Богом, був церковний діяч митрополит Іларіон. Саме він на перше місце ставить «Божественну мудрість». Митрополит Іларіон виконав складне історико-філософське завдання – довів ідею рівності всіх народів, підвів читачів до ідеї включення давньоруського народу у всесвітню історію, показав, що руська земля «славиться в усіх чотирьох кінцях Землі». Автор зосередив увагу і акцентував її на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром. Це цілком відповідало курсу Ярослава Мудрого, який боровся за політичну, церковну і культурну незалежність Київської Русі від Візантії. Митрополит Іларіон вперше в древньоруській літературі створив образ ідеального князя – «правдивого, славного та мужнього» в особі Володимира Святославича.

Київська Русь є середовищем, де виник власний жанр літератури – літописання. У такому вигляді жанр не був відомим ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи – це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. У надбанні культури східнослов’янських народів збереглося близько 1500 літописних списків.

Серед видатних вітчизняних літописів найпочесніше місце посідає найвидатніший твір Київської Русі – «Повість временних літ». «Повість» написана ченцем Києво-Печерської Лаври – Нестором у 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. У «Повісті» вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов’язати її історію зі світовою. До даного літопису увійшли усі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками.

Однією з найвизначніших постатей княжих часів є князь Володимир Мономах, син високоосвіченого князя Всеволода (уславився знанням п’яти мов). Саме від батька Володимир перейняв потяг до знань і освіти. «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям» є цінною пам’яткою староукраїнського письменства. У повчанні виділяємо три окремі частини. У першій – автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів. «Якщо будете жити у ненависті та роззорах, - говориться у творі, - то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею». У другій частині йдеться про обов’язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, опікуватися вдовицями і сиротами. Забороняє карати смертю: «Ні невинного, ні винного не вбивайте, й не кажіть убивати».

Про різні пригоди та небезпеки у своєму житті розповідає у третій частині. Про благополучні моменти автор висловлює думку, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином у «Посланні» простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.

Твори єпископа Кирила Туровського вирізняються багатством художніх прийомів красномовства. Він є автором багатьох проповідей, казань і повчань, у яких автор відверто висловлюється за свободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.

В кінці ХІІ – початку ХІІІ ст. творив видатний філософ і літератор Стародавньої Русі Даниїл Заточник. Його твір відомий під назвою «Слова Даниїла Заточника» або «Моленіє Даниїла Заточника». Він найбільше цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі «Старого Завіту», часто використовує афоризми античних філософів – Плутарха, Демокрита, Діогена, Геродота, Аристотеля, Піфагора тощо.

Після хрещення Русі отримуємо зовсім новий вид літератури – житія святих (агіографія). Це релігійно-біографічні твори, в яких розповідається про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Олександрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. У житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення. Крім того, вони носять цінний інформаційно-історичний характер.

У середині ХІ ст. Антонієм був заснований Києво-Печерський монастир, а на початку ХІІІ ст. склався так званий «Києво-Печерський патерик» - збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря. У ньому містяться уривки з «Повісті временних літ», розповіді Нестора-літописця, про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакая, Матвія, а ще описуються взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.

Перлиною давньоруської літератури, справжнім її шедевром є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 року. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Джерелом для твору стала усна народна творчість, що відбила цілій пласт художньої культури русичів.

У слові яскраво змальовані образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава та інших. Звертаючись до них, які є нащадками Ярослава Мудрого, автор закликає їх «вкласти у піхви мечі», помиритися між собою.

Заклик слова до захисту Батьківщини, охорони мирної праці її народу і сьогодні звучить з неослабною силою.

Запровадження християнства на Русі позитивно вплинуло на розвиток її культури. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя, сприяло поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек. З прийняттям християнства розширилися політичні, економічні та культурні зв’язки з багатьма європейськими державами, такими як Візантія, Болгарія, Польща, Угорщина, Чехія, Німеччина, Рим та скандинавські держави.

Християнство на Русі сприяло розвитку кам’яної архітектури. Зводяться багаточисельні кам’яні будівлі у Києві, Чернігові, Володимир-Волинському, Галичі, Новгороді, Смоленську, Володимирі Залеськомоу. Білокам’яні будівлі того часу багато прикрашені зовні рельєфними зображеннями левів, барсів, грифів, кентаврів, вершників. У живопису створюються пречудові фрески, які за змістом своїм були церковними. Першою кам’яною церквою на Русі стала десятинна церква (Київ, 989-996 рр.). Києво-Печерський монастир є чудовою пам’яткою архітектури, яка поєднала візантійське і руське архітектурне мистецтво.

Художні ремесла того часу представлені розкішними рукописами, найтоншими ювелірними виробами із золота та срібла з емаллю і чорнотою, виробами з заліза, різьбою по кості, каменю, дереву.

Особливого розвитку досягло мистецтво слова. А літопис у цей час ведеться майже у кожному місті, у багатьох монастирях, часто – при дворі місцевого князя.

Самостійного розвитку набув давньоруський іконопис. Традиційні візантійські іконографії послаблювалися, створювались самобутні, яскраві шедеври церковного живопису.

Церкви та монастирі стали осередками освіти Київської Русі і сприяли розвиткові літератури та мистецтва.